Предстоятель УПЦ 
Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Церква 
 Новини
 Історія
 Священний Синод
 Єпископат
 Єпархії
 Монастирі
 Навчальні заклади
 Офіційні видання

Київська єпархія 
 Храми Києва

Наші святині 
 Ікони
 Святі

Фотогалерея 
 Предстоятель
 Події






    ВОЛОДИМИР, Митрополит Київський і всієї України

Предстоятель Української Православної Церкви
з 27.05.1992.
У миру
Віктор Маркіянович Сабодан
Народився 23.11.1935.
Тезоіменитство
28 липня.
Хіротонія
09.07.1966.

Блаженніший Митрополит ВОЛОДИМИР (Сабодан Віктор Маркіянович) народився 23.11.1935 у с. Марківці, Летичівського р-ну, Хмельницької обл., Україна. Із селянської родини.

З 9 років ніс різні послухи при Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській духовній семінарії (1954-1958).

1958 року вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив у 1962 році зі ступенем кандидата богослов’я за наукову роботу «Христос Спаситель – Начальник світу».

Викладав в Одеській духовній семінарії, виконував обов’язки старшого помічника інспектора, одночасно обіймав посаду секретаря Одеського єпархіального управління.

14 червня 1962 р. митрополит Херсонський і Одеський Борис (Вік) висвятив у сан диякона, 15 червня — в сан ієрея, 26 серпня отець Віктор був пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира.

У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській духовній академії, став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 року призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі.

23 червня 1966 р. став єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов’язки представника РПЦ на Всесвітній Раді Церков. Хіротонію в єпископа очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Таїнство хіротонії відбулося 9 липня 1966 р. в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври.

28 листопада 1968 р. єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії.
З 20 березня 1969 р. — єпископ Чернігівський і Ніжинський, тимчасово керував Сумською єпархією. Протягом 1970-1973 рр. був відповідальним редактором журналу «Православний вісник».

18 квітня 1973 р. призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії, 9 вересня возведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 р. — професор Московської духовної академії. 5 червня 1979 р. у МДА архієпископ Володимир захистив магістерську дисертацію на тему: «Екклезіологія у вітчизняному богослов’ї».

3 березня 1976 р. — у складі Комісії з питань християнської єдності, у 1978 р. був членом комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ, у 1981-1988 рр. входив у комісію з підготовки й проведення святкування тисячоліття Хрещення Русі.

Після возведення в сан митрополита 16 липня 1982 р. очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію.

28 березня 1984 р. митрополит Володимир призначений Патріаршим екзархом Західної Європи.

З 30 грудня 1987 р. — Керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. 1989 р. тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія). Наприкінці 80-х рр. митрополит Володимир активно займався суспільною діяльністю. 16 вересня 1988 р. на установчій конференції Радянського фонду милосердя й здоров’я був обраний членом президії й правління фонду.

1988 року став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. З 10 квітня 1989 р. очолював комісію, створену в грудні 1988 р., з питань вивчення матеріалів, що стосуються реабілітації духовенства й мирян РПЦ.

3 травня 1990 р. митрополит Володимир був призначений головою комісії з організації й проведення похорону Патріарха Пимена, потім входив до складу комісії Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору РПЦ. 1990 р. митрополит Володимир був одним із 3 кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю набраних голосів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського й Новгородського митрополита Алексія (Ридигера).

На Архієрейському Соборі РПЦ 30 – 31 січня 1990р. для підвищення авторитету священноначалля Православної Церкви в Україні було прийняте нове «Положення про Екзархати». Цей документ надав Українському Екзархату більше прав у самоврядуванні, духовенство і віруючі отримали змогу самостійно будувати церковне життя згідно зі своїми церковно-національними традиціями.

10 липня 1990 р. Синод Українського Екзархату схвалив прийняте 9 липня 1990 р. «Звернення єпископату УПЦ до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ», головним пунктом якого було прохання про надання їй незалежності й самостійності в керуванні і направив його на розгляд Священного Синоду РПЦ із проханням затвердити.

Архієрейський Собор РПЦ 25 – 27 жовтня 1990 р. у складі 91 ієрарха РПЦ визначив надати УПЦ незалежність і самостійність у її керуванні. Найменування «Український Екзархат» було скасовано, а Предстоятелю УПЦ було надано титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України». Надання УПЦ статусу незалежної і самостійної в керуванні відповідало реаліям суспільного й релігійного життя в Україні й у той же час зберігало канонічну єдність із кириархальною Церквою, а через неї – зі Вселенським Православ’ям. Статус УПЦ став аналогічним статусу Київської митрополії в XVІІ ст.

1 – 3 листопада в Києво-Печерській Лаврі пройшов Помісний Собор УПЦ, що прийняв таку Постанову: «Звернутися до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія та єпископату РПЦ із проханням дарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів». Однак це звернення не було вільним волевиявленням усього єпископату УПЦ і віруючого народу.

Питання про дарування автокефалії УПЦ розглядалося на Архієрейському Соборі в Москві 31 березня – 5 квітня 1992 р. Собор прийняв таку Постанову: «Щоб мати дійсне волевиявлення Повноти УПЦ, мати судження про дарування УПЦ повної канонічної незалежності на наступному Помісному Соборі РПЦ».

На цьому ж Соборі Архієреїв у Москві Предстоятель УПЦ Митрополит Філарет (Денисенко) клятвено обіцяв подати у відставку у зв’язку з обвинуваченнями на його адресу. Однак після повернення до Києва він оголосив про свою відмову скласти з себе обов’язки Предстоятеля УПЦ, відрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, що ввійшов в історію Православ’я під назвою «філаретівського».

27 травня Собор Архієреїв УПЦ, що через неможливість відбутися в Києві проходив у Харкові, у зв’язку з викриттям у гріхах, не сумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ, і розкольницькою діяльністю, змістив митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Київської кафедри і відрахував його за штат із забороною у священнослужінні.

Архієрейський Харківський Собор УПЦ більшістю голосів (16 з 18) Предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України, обрав митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який на той час знаходився на богословській конференції у Фінляндії. З обранням на кафедру Київських святителів першим привітав новообраного Предстоятеля УПЦ 27 травня президент Фінляндії.

28 травня 1992 р. відповідно до 3-го пункту Постанови про УПЦ, прийнятої Архієрейським Собором РПЦ 25 – 27 жовтня 1990 р., Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння як Предстоятеля Української Церкви. Згідно з цією Постановою, Митрополитові Володимиру в межах України було надано титул «Блаженніший» з правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння (на Архієрейському Соборі РПЦ 18 – 23 лютого 1997 р. титул «Блаженніший» був закріплений за Предстоятелем УПЦ на всій канонічній території Руської Церкви).

11 червня 1992 р. Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення Харківського Собору УПЦ. Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року в Києві ухвалив: «Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27 – 28 травня 1992 р. канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними».

Постанова Архієрейського Собору УПЦ була схвалена й прийнята усіма Помісними Православними Церквами. Їхні Глави привітали новообраного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Володимира, а також підтримали рішення священноначалля РПЦ щодо колишнього Київського митрополита.

20 червня 1992 р. Блаженніший Митрополит Володимир прибув у Київ. Його зустрічали десятки тисяч православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь Владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні».

На сьогодні УПЦ складається з 35 єпархій. Незважаючи на труднощі, з якими доводиться зіштовхуватися, за роки служіння Блаженнішого Митрополита Володимира як Предстоятеля кількість парафій зросла з 5,5 тис. в 1991 р. до 10554 в 2004 р. Ці громади опікують близько 9 тис. священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991 р. до 161 у 2004 р. У них несуть послух близько 5 тис. монахів.

На час обрання Блаженнішого Митрополита Володимира, в УПЦ функціонували 4 Духовні семінарії й академія, до 2004 р. кількість духовних закладів зросла до 15. Діє близько 4 тис. недільних шкіл. Сьогодні Українська Церква має більше 100 періодичних видань, у багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле- і радіоагентствами, що значно сприяє проповіді Слова Божого.

Блаженніший Митрополит Володимир є почесним доктором кількох університетів і наукових закладів світу, дійсним членом Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній і соціальній раді ООН) і Міжнародної кадрової академії Ради Європи.

У березні 1996 р. Блаженніший Митрополит Володимир був обраний почесним головою Міжнародного комітету при ООН з питань святкування 2000-річчя Різдва Христового. Нагороджений орденами РПЦ: прп. Сергія Радонезького 1-ого ступеня (1979), рівноап. кн. Володимира 1-ого ступеня (1985), ап. Андрія Первозваного (2000), орденом УПЦ преподобних Антонія і Феодосія Печерських 1-ого ступеня, орденами всіх Помісних Православних Церков, а також державними й суспільними нагородами: орденами Дружби Народів (СРСР, 1988), орденом великого князя Ярослава Мудрого 5-ого (2000), 4-ого (2001) і 3-ого (2002) ступеня (Україна), орденом Дружби (РФ, 2004).

Блаженніший Митрополит Володимир відомий як проповідник, богослов, духовний письменник. У 1997-1998 рр. вийшло у світ 6-томне видання його праць. Предстоятель УПЦ особисто редагує найважливіші матеріали, що публікуються в журналі «Православний вісник» і щомісячному виданні «Вісник прес-служби Української Православної Церкви». З архіпастирським словом звертається до пастви у щотижневій телепрограмі «Православний світ» і щоденної «Православний календар». Пише вірші, багато з яких покладені на музику і стали українськими народними піснями.

Зб.: Das Opfer Chrіstі und das Opfen Chrіsten іn der euchrіstіschen Texten der Russіschen Orthodoxen Kіrche // Das Opfer Chrіstі und das Opfer der Chrіsten: 7. Theol. Gespach zwіschen ROK und EKD. Frankfurt, 1979. S. 76-88; Заслуги свв. Кирила й Методія в освіті слов. народів // ЖМП. 1981. № 3. С. 45-49; Богословські й пастирські питання формування кліру в РПЦ // ВРЗЕПЭ. 1989. № 117. С. 171-181 (укр. пров.: ТКДА. 1997. № 1. С. 5-18); Екклезіологія у вітчизняному богослов'ї: Магіст. дис. [М.], 1997; Зб. праць: У 6 т. – М., 1997-1998; Все сприяє до блага // Віра й Розум. 2001. № 1. С. 29-30; Христ. родина – запорука благополуччя в суспільстві // Вісн. РХД. 2003. № 185. С. 65-75.
Літ.: Наречення й хіротонія архім. Володимира (Сабодана) в єп. Звенигородського // ЖМП. 1966. № 9. С. 3-10; Митр. Ростовський і Новочеркаський Володимир, Патріарший Екзарх Західної Європи: Біографія // Там же. 1984. № 11; Митр. Ростовський і Новочеркаський Володимир, Керуючий справами МП: Біографія // Там же. 1988. № 5. С. 13;
Петрушко В. І. Автокефаличні розколи на Україні в пострадянський період. 1989-1997. – М., 1998; Серафима, ігум. Добрий пастир Української землі. – К., 2002 р. Драбинко О., дияк. Православ'я в посттоталітарній Україні. – К., 2002.



 
Киевская Русь
© Українська Православна Церква
Технічна підтримка Global Ukraine