1477 року, коли Мисаїл управляв Литовсько-Новоградською митрополією, Константинопольський патріарх Рафаїл висвятив у сан митрополита Литовської митрополії ченця Спиридона, якого за виверткість і хитрість прозвали «Сатаною». Історики, ґрунтуючись на літописах, називають його «тверитянином», тобто уродженцем Твері.
Коли Спиридон після свого висвячення на митрополита з’явився у Великому Князівстві Литовському, король Казимир не тільки не визнав за ним права на митрополію, але й посадив у в’язницю, в якій той перебував до 1482 року. Зі свого ув’язнення Спиридон відправив посланця у Москву з листом до великого князя Івана Васильовича, просячи заступництва. Москва вступилася за нього.
Вийшовши на свободу, Спиридон написав послання до пастви, в якому свідчив, що був поставлений і висвячений на Київську митрополію у Царгороді від патріарха Рафаїла та Собору святих митрополитів і боголюбивих єпископів, згадував про свої страждання за правду під час ув’язнення. Він титулував себе: «Спиридон, архієпископ Київський і всієї Русі». З Великого Князівства Литовського він прибув до Москви, де його ув’язнили у Ферапонтовому монастирі. Там він і помер.
Історики ще не знайшли відповіді на питання, хто ж послав Спиридона до Константинополя і забезпечив його грошима для того, щоб одержати сан митрополита. Є підстави вважати, що це з певних міркувань зробила Москва. Коли ж Спиридону не поталанило у Великому Князівстві Литовському і він звідти втік, Москва побоялася залишити його на свободі, щоб він не пред’явив домагань на Московську митрополію. Карташов зазначає, що Москва таким чином захищалася не особисто від Спиридона, а від Константинополя, оскільки побоювалася втручання Константинопольського престолу в справи Московської митрополії. |
