12 грудня — день заснування Чернівецької єпархії
Предстоятель УПЦ 
Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Церква 
 Новини
 Історія
 Священний Синод
 Єпископат
 Єпархії
 Монастирі
 Навчальні заклади
 Офіційні видання

Київська єпархія 
 Храми Києва

Наші святині 
 Ікони
 Святі

Фотогалерея 
 Предстоятель
 Події






    12 грудня — день заснування Чернівецької єпархії

До Чернівецько-Буковинської єпархії Української Православної Церкви входять православні приходи й монастирі на території Чернівецької області.
Історія цього краю сягає глибини століть. Археологічні знахідки на території області датуються кам’яним віком. Із середини I тисячоріччя до Р.Х. її населяли іраномовні племена скіфів і сарматів (з II століття до Р.Х.). У III столітті після Р.Х. сарматів витиснули німецькі племена готів, а через сторіччя готи змушені були відступити на захід і південь під натиском гунів зі сходу. Останні не прижилися на цій землі й пішли далі на захід.

Адміністративно-територіальний устрій

У цей час край почали стрімко заселяти слов’янські племена й племена предків сучасних румунів. Слід зазначити, що кордони Римської імперії — провінція Дакія Траяна (сучасна Румунія), доходили майже до території сучасної Чернівецької області.

У Х столітті територія краю ввійшла до складу Київської Русі, а за часів князівських міжусобиць входила спочатку в Теребовлянське, а потім у Галицьке князівства. 1199 року волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Волинське й Галицьке князівства в одну державу, але незабаром руські князівства стали данниками монголо-татар. Татарське ярмо не було тут таким жорстоким, як на інших руських землях і тривало близько сторіччя. Баскаки були вигнані з Буковини поляками й угорцями.

У середині ХIV століття територія нинішньої Чернівецької області стала північною частиною новоствореної Молдавської держави, але вже в XVI столітті Молдавія стала васалом Туреччини. В XVIII столітті сусіди Османської імперії — Росія й Австрія, посилили проти неї військову експансію. 1775 року, незважаючи на протести молдавського князя Григорія Гики, Туреччина погодилася з переходом до складу Австрії частини Молдавського князівства — Буковини, а 1812 року, в результаті чергової російсько-турецької війни, частина Молдавії (Бессарабія) увійшла до складу Росії.

Таким чином, до 1918 року частина території нинішньої Чернівецької області — північна Буковина (нині це Вижницький, Глибоцький, Заставнівський, Кіцманський, частина Новоселицького, Путильський, Сторожинецький райони й місто Чернівці) перебувала в складі Австро-Угорської імперії, а інша частина — північна Бессарабія (нині це Кельменецький, частина Новоселицького, Сокирянський і Хотинський райони) — у складі Російської імперії.

1917 року в Росії відбувся політичний переворот, а 1918 року розпалася Австро-Угорська імперія. Внаслідок цих подій 1918 року спочатку Бессарабія, а потім Буковина, були приєднані до Румунії. Наприкінці 1919 року Австрія юридично відмовилася від Буковини на користь Румунії (Сен-Жерменський мирний договір), однак Росія ніколи не відмовлялася від Бессарабії, вважаючи її окупованою територією.

Наприкінці 30-х років, у зв’язку з підготовкою до війни, території уздовж західного радянського кордону, потрапила під пильну увагу радянського й німецького керівництва. У таємному протоколі пакту Молотова-Ріббентропа (серпень 1939 року) про поділ сфер впливу між Німеччиною й Радянським Союзом було зазначено, що південні території на західному радянському кордоні є сферою впливу СРСР. Тому в червні-липні 1940 року території північної Буковини, Бессарабії й округу Герца були анексовані Радянським Союзом.

7 серпня 1940 року з північної Буковини, північної Бессарабії й округу Герца (нині це Герцаївський район області) була створена Чернівецька область Української РСР. Під час Великої Вітчизняної війни область була зайнята німецько-румунськими військами й знову приєднана до Румунії. 1944 року, в результаті наступу Червоної Армії, ця земля остаточно відійшла до УРСР.

1991 року, від часу проголошення незалежності України, Чернівецька область стала частиною Української держави.

Територія області становить 8,1 тис. км2. Станом на 5.12.2001 населення — 922,8 тис. людей, з них: 373,5 тис. осіб — міське (40,5%) і 549,3 тис. осіб — сільське (59,5%).

В області — 11 міст, 8 селищ міського типу, 397 сіл. Область розділена на 11 районів. Обласний центр — місто Чернівці (складається з 3 районів), має територію 0,15 тис. км2 й 240,6 тис. населення.

Чернівецька область межує на півдні — з Румунією (Сучавський і Ботошанський повіти), на південному сході — з Молдовою (Бричанський та Окницький райони), на заході й півночі — з Галичиною (Івано-Франківська й Тернопільська області), на півночі й сході — з Поділлям (Хмельницька й Вінницька області).

Особливістю Чернівецької області є багатонаціональність її населення, яке представлене 80 національностями і народностями (станом на 05.12.2001). З них: понад 74,7% (689100) — українців, 12,4% (114600) — румун, 7,3% (67200) — молдаван, 4,1% (37900) — росіян, 0,4% (3400) — поляків, 0,15% — білорусів (1500), 0,15% (1400) — євреїв та 0,8% (7700) — інших народів. Незважаючи на таку полієтнічність, між буковинцями ніколи не було відкритого протистояння або ворожнечі на національному ґрунті.

Зародження єпархії

Наприкінці I тисячоріччя від Р.Х. відбувався процес просвітлення Христовою вірою східноєвропейських народів. Видатна роль у цьому належала святим рівноапостольним братам Кирилу й Методію, які переклали Святе Письмо слов’янською мовою. Становлення церковної організації в Болгарії, Сербії, а згодом у Київській Русі, відбувалося під омофором Константинопольського Патріарха. Територія нинішньої Чернівецької області входила до складу Київської митрополії, створеної при святому князі Володимирі Великому; однак тут на процес християнізації вплинули південні сусіди.

У часи міжусобиць багато князів для посилення своєї влади й авторитету бажали відокремити церковні організації у своїх областях від влади Київського митрополита. 1303 року була створена Галицька митрополія (71-а митрополія Константинопольського Патріархату), в яку ввійшли приходи краю. Незабаром Галицько-Волинська держава перестала існувати, а землі нинішньої Чернівецької області ввійшли до складу Молдавії.

Молдавський воєвода також побажав мати окрему церковну організацію, в результаті чого Галицький митрополит Антоній (призначений Патріархом у 1371 році) висвятив для Молдавії двох єпископів — Йосипа й Мелетія. 1394 року Патріарх призначив для Молдавської Церкви митрополита Ієремію, але його не прийняла світська влада. Через якийсь час змінилися Константинопольський Патріарх і володар Молдавії. 1401 року єпископ Йосип (брат нового володаря Молдавії Олександра Доброго), раніше відлучений Патріархом, був визнаний законним Молдавським митрополитом. Олександр Добрий розділив Молдавію на 3 округи з центрами в Сучаві (столиця), Радауцах і Романі. За загальноприйнятим порядком, кордони єпархій мали збігатися з кордонами областей. Більша частина нинішньої Чернівецької області ввійшла до складу Радауцької єпархії. Завдяки тому, що православ’я було державною релігією в Молдавії, Церква мала великий авторитет, владу й багатство.

1775 року Буковина ввійшла до складу Австро-Угорської імперії. Відповідно до нових кордонів були змінені й кордони єпархій. Частина приходів Радауцької єпархії залишилася в Молдавії (вони в 1812 році ввійшли до складу Кишиневсько-Хотинської єпархії Синодальної Російської Церкви), а частина приходів Ясського митрополита (у XVII столітті столицю Молдавії було перенесено з Сучави в Ясси) залишилася на Буковині. У результаті переговорів, 24 квітня 1781 року Ясський митрополит відмовився від своєї юрисдикції над Радауцькою єпархією й над тими приходами Буковини, які безпосередньо належали раніше до його єпархії. У відповідь єпископ Радауцький (з 1750 року) Досифей (Херескул) відмовився від своєї духовної влади над приходами Радауцької єпархії, які залишилися в Молдавії.

Центром Буковини австрійці обрали місто Чернівці. Тому, відповідно до урядової постанови від 12 грудня 1781 року, єпископ Досифей переніс свою кафедру з Радауц у Чернівці, а 12 лютого 1782 року відбулася його інтронізація як єпископа Чернівецького й Буковинського. Таким чином, з приєднанням Буковини до Австрії, перервався духовний зв’язок Буковинської єпархії й молдавської церкви.

Імператорським указом від 4 липня 1783 року єпископ Досифей увійшов під юрисдикцію Карловацького митрополита (з 1848 року — Сербський Патріарх), що вважався примасом (першоієрархом) усіх православних Австрії. Влада Карловацького митрополита над Чернівецьким єпископом була номінальною й виражалася в проведенні хіротонії над призначеним австрійською владою кандидатом на посаду чернівецького архієрея.

У внутрішньому управлінні Чернівецька єпархія була самостійною й керувалася своїм уставом — «Духовним регламентом» від 29 квітня 1786 року, спеціально виданим австрійським імператором Йосипом II. Внутрішнє управління в єпархії належало правлячому архієреєві й діючій під його керівництвом консисторії. Спочатку консисторія складалася з шести чоловік, а з 1869 року — з дев’яти. Право обрання й призначення членів консисторії мав архієрей, за узгодженням з місцевою державною владою, але іноді ці функції виконувало Міністерство віросповідань й освіти Австрії. Для організації й ведення діловодства при консисторії діяла канцелярія.

На рівні приходів існували парафіяльні збори й парафіяльної рада — епітропство. Останнє складалося з 12 чоловік під керівництвом парафіяльного священика й обиралося на 6 років. Бути обраним до складу парафіяльних зборів і брати участь у їхній роботі мали право всі чоловіки церковної громади, що досягли 24-річного віку. В епітропство обирали чоловіків, старших 30 років, причому лише самостійних власників господарства. Голова епітропства (священик) не мав права розпоряджатися церковним майном на свій розсуд, а узгоджував усе з радою епітропів.

До приєднання до Австрії Буковина мала понад 20 монастирів і скитів. Нова влада залишила лише 3 найбільші чоловічі обителі: Путна, Драгомирна й Сучевиця (всі знаходяться на території Південної Буковини — сучасна Румунія), встановивши для кожного монастиря ліміт проживаючих у 25 чоловік. Незадовго до приєднання Буковини до Австрії, багато ченців з Буковини перейшли в Молдавію, у тому числі й преподобний Паїсій Нямецький (Величковський), що залишив Драгомирну й переселився разом з учнями в монастир Секу, а пізніше — у Нямецький монастир. Згодом буковинські монастирі стали схожими на інтернати, де доживали вдові священики. Так, 1902 року в цих монастирях проживали лише 43 насельники, хоча навіть законом дозволялося 75.

На початку XХ століття, за сприяння митрополита Володимира (де Репта), у Чернівцях було організовано жіночий Свято-Введенський монастир. Пізніше, уже в 30-х роках, коли територія єпархії входила до складу Румунії, було відроджено Свято-Іоанно-Богословський чоловічий монастир у селі Хрещатик (над Дністром). Були відкриті скит Яблунівка (на околицях Чернівців) і декілька монастирів на території південної Буковини.

В австрійський період духовенство Буковинської єпархії було матеріально забезпечене: священики одержували зарплату та пенсії. Кожен парафіяльної священик був забезпечений житлом і землею (близько 12 га), яку міг здавати в оренду. Йому виплачувалася зарплата за виконання треб. Усе духовенство єпархії наприкінці XIX століття мало богословську освіту завдяки діючому у Чернівцях богословському факультету університету.

З 80-х років XIX століття в єпархії була своя друкарня, що знаходилася в резиденції митрополита. У Чернівцях видавалося багато православної релігійно-духовної й богословської літератури: двомовний єпархіальний журнал «Candela» («Світильник»), збірники церковних проповідей, церковні календарі, книги й брошури повчального характеру для мирян.

Джерелом фінансування Православної Церкви на Буковині був релігійний фонд, створений австрійцями з секуляризованого церковного майна (переважно з майна закритих монастирів, земля яких становила на той час близько 20–30% території краю або понад 200 тис. га земельних угідь, лісів тощо). Крім нерухомого майна, у релігійному фонді були кошти, якими оперували для одержання прибутку.

Релігійний фонд не тільки забезпечував духовенство, але й фінансував будівництво храмів і парафіяльних будинків, утримував православні навчальні заклади. Наприкінці ХІХ століття освіта набула світського характеру, але викладання Закону Божого тривало на Буковині аж до приходу радянської влади. У другій половині XIX століття в Чернівцях було споруджено кафедральний Свято-Духівський собор і резиденцію буковинських митрополитів (нині три корпуси Чернівецького університету).

З навчальних закладів, що існували за рахунок фонду, можна назвати початкові народні школи, гімназії, учительську школу, професійні школи, а також богословське училище, яке 1875 року стало богословським факультетом Чернівецького університету.

З моменту створення релігійного фонду, ним керували австрійські державні службовці (чиновники Міністерства віросповідань й освіти), що спричиняло використання коштів фонду на цілі, які не мали нічого спільного не лише з Православ’ям, але й з релігією взагалі. На гроші фонду будувалися казарми, військові споруди, курорти для офіцерів і чиновників, гірничозаводські та промислові об’єкти, міські управлінські установи, суди й державні навчальні заклади.

Важливою особливістю Буковинської єпархії було те, що автохтонне населення становили буковинські русини (переважно на території північної Буковини) і румуни (на території південної Буковини — сучасна Румунія). З найдавніших часів ці народності жили разом і не розділяли себе за національною ознакою. Головним завжди залишався релігійний фактор. Тому русини (українці) Буковини вважали ближчими до себе румунів, аніж українців Галичини, які були уніатами.

У середині XIX століття Європою прокотилася хвиля національних революцій, що сколихнула багато народів і значно змінила систему цінностей. Національний рух зачепив і буковинців, насамперед румунів. Одним з керівників національного румунського руху в Австрії був єпископ Германштадту (нині місто Сібіу, Румунія) Андрій (Шагуна), який запропонував створити на основі румунських православних єпархій Австрії окрему митрополію, незалежну від сербської ієрархії. Цю ідею він аргументував постійними утисками з боку сербів.

На той час єпископом Чернівецьким і Буковинським був Євгеній (Гакман), який виступив проти входження Буковинської єпархії в таку митрополію, оскільки вважав, що цим будуть обмежені права русинів (українців) Буковини.

1864 року відбувся Синод Православної Церкви в Австрії. На ньому було ухвалено рішення про створення з трьох румунських єпархій Австрії Семигородської митрополії. Буковинська єпархія не ввійшла тоді в цю митрополію через протидію єпископа Євгенія (Гакмана), але питання стосовно неї залишилося відкритим.

Більша частина православних єпархій Австрії підпорядковувалася Сербському Патріархові. Три єпархії становили Румунську митрополію. Крім них залишалися ще 2 єпархії: Буковинська й Далматинська. Перша була двонаціональною, друга складалася переважно з сербів, але мала, як і Буковинська єпархія, свою внутрішню автономію й регламент.

Єпископ Євгеній (Гакман), з метою протистояння приєднанню Буковинської єпархії до Семигородськоъ митрополії, висунув план створення на основі Чернівецької єпархії окремої православної митрополії в Австрії. Для здійснення цього плану до Буковинської єпархії було потрібно приєднати Далматинську єпархію. Зрозуміло, що прийняття подібних рішень знаходилося в компетенції вищих державних кіл Австрійської імперії. Але владика Євгеній поступово домігся реалізації свого плану. 1870 року Далматинську єпархію було розділено на дві єпархії, а чернівецький архієрей одержав титул архієпископа.

Крапку в створенні третьої самостійної Церкви в Австро-Угорщині поставив імператорський декрет від 23 січня 1873 року, в якому Євгеній (Гакман) іменувався архієпископом Чернівецьким і Митрополитом Буковини й Далмації. На жаль, сам архієпископ Євгеній 31 березня 1873 року помер у Відні.

Даним рішенням було створено перешкоду перенесенню національного розбрату на церковний ґрунт. Національний рух українців Буковини розпочався на декілька десятиліть пізніше румунського. У випадку приєднання Буковини до румунської церковної організації була небезпека перетворення Церкви на інструмент румунізації краю. Слід зазначити, що зв’язок Буковинської єпархії з двома єпархіями Далмації був номінальним, як за старих часів зв’язок Буковинської єпархії з Карловацькою митрополією. Таким чином, Буковинсько-Далматинська єпархія була більше плодом політичних комбінацій, аніж реалією церковного життя.

Навіть якщо політичні баталії між двома автохтонними народами Буковини на межі XIX-XX століть зрідка переносилися на церковний ґрунт, вони ніколи не переходили у відкриту міжусобицю й ворожнечу.

Під час Першої Світової війни, коли Буковину окупували російські війська, тодішній митрополит Буковини й Далмації Володимир (де Репта) видав указ духовенству молитися за російського царя й перемогу російських військ. Надалі, коли австрійці відкинули російські війська з Буковини, митрополита й консисторію вивезли спочатку в Прагу, а потім у Відень, де опісля згодом відрахували за штат. Незабаром війна закінчилася й Буковина ввійшла до складу Румунії. Митрополит Володимир знову очолив митрополію.

Після приєднання до Румунії, церковна організація краю, як автономна одиниця, увійшла до складу Румунської Православної Церкви. Остання на той час складалася з єпархій Малої Румунії з центром у Бухаресті, єпархій Трансильванії, що раніше входили до складу угорської частини Австро-Угорщини (Семигородська митрополія), Буковинської єпархії, що належала до австрійської частини Австро-Угорщини, Кишинівсько-Бессарабської єпархії, що раніше входила до складу Росії й ін.

З метою узаконити такий порядок та організацію Румунської Церкви, 1925 року було прийнято закон «Про організації Румунської Православної Церкви». Сама Церква одержала статус Патріархії й складалася з 5 автономних митрополій, кожна з яких нараховувала кілька єпархій. Таким чином, Чернівецький архієрей одержав митрополичий титул, і в його підпорядкування перейшла, крім Буковинської, ще й Хотинська єпархія з центром у Бєльці (нинішня Молдова). До цього духовенство Хотинщини (північна Бессарабія) перебувало під юрисдикцією Кишинівського архієрея. У результаті чернівецький владика Нектарій (Котлярчук) 1925 року був інтронізований з титулом митрополита Буковини й Хотина.

Було перебудовано систему внутрішнього управління єпархії. Новий закон поставив крапку в боротьбі між керівництвом митрополії й Міністерством сільського господарства Румунії за володіння релігійним фондом — він з 1918 року 5 разів переходив з рук у руки, доки, відповідно до закону 1925 року, не перейшов у розпорядження Церкви.

У 20-30-х роках в єпархії швидко зростала кількість нових храмів і монастирів. Однак негативною стороною цього періоду було проведення всеохоплюючої румунізації, що не оминуло й Церкви. Православне українське населення краю негативно зустріло календарну реформу, коли з 1 січня 1928 року Румунська Патріархія перейшла на новий стиль (так званий зеландсько-юліанський календар).

1935 року, після смерті митрополита Нектарія, новим чернівецьким архієреєм став Віссаріон (Пую), який був інтронізований з титулом митрополита Буковини, Хотина й Марамуреша, оскільки в його підпорядкування перейшла ще Марамуреська єпархія (нині знаходиться за межами України, але на той час була заселена переважно українцями). 1940 року король Румунії відправив його за штат за те, що останній написав лист І.Сталіну, в якому засуджував антицерковну політику СРСР. Лист був перехоплений румунською таємною поліцією.

Новим митрополитом був призначений єпископ Хотинський Тит (Симедря). Інтронізація була призначена на 1 липня 1940 року, але 29 червня в Чернівці ввійшла Червона Армія. За день до цього, владика Тит виїхав у Сучаву (південна Буковина, Румунія). Разом з ним з краю виїхав майже весь клір митрополії — залишилося близько 10 священиків.

Чернівецька область увійшла до складу Української РСР, тому Чернівецька єпархія стала частиною Українського Екзархату РПЦ. Хоча нова влада не закривала храми на нових територіях, духовенства не вистачало, а заповнити його недолік було нізвідкіля, оскільки в Радянській Україні існувала подібна проблема. Для поліпшення ситуації в Чернівецьку єпархію було направлено єпископа Дамаскіна (Малюту).

Під час німецько-румунської окупації (1941–1944 рр.) церковну організацію Буковини знову очолив митрополит Тит (Симедря), який у березні 1944 року повторив сценарій 1940 року, тобто знову разом із кліром виїхав у Румунію, але вже назавжди.

У червні 1944 року Священним Синодом РПЦ у Чернівецьку єпархію для налагодження церковних справ і тимчасового керування було направлено протоієрея Євфимія (Ковернинського). Він став єпархіальним благочинним і настоятелем кафедрального собору в Чернівцях. На початку 1945 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Феодосій і був призначений єпископом Чернівецьким і Буковинським.

Протягом 1944–1945 років усе духовенство єпархії перейшло під юрисдикцію Руської Православної Церкви. Юридичний дозвіл було дано в результаті переговорів між керівництвом Радянського Союзу й Румунії.

У післявоєнне десятиліття державно-церковні відносини в СРСР були більш сприятливими для Церкви, аніж протягом 20–30-их років, коли відбувалося її фізичне знищення. Чернівецька єпархія в післявоєнні роки нараховувала близько 370 приходів, 200 священиків, 2 монастирі — Свято-Іоанно-Богословський чоловічий монастир «Хрещатик» і Свято-Введенський жіночий монастир у Чернівцях. Однак багато задумів Церква так і не змогла реалізувати, наприклад, не вдалося відкрити духовний навчальний заклад у Чернівцях і створити єпархіальний друкований орган.

Наприкінці 50-х — початку 60-х років у СРСР пройшли антицерковні акції, які не оминули й Чернівецьку єпархію. Було закрито близько 100 храмів та 2 монастирі, зменшилася кількість духовенства.

Як наслідок, протягом майже чверті століття (до 1988 року), великих антицерковних акцій не проводилося, однак і поступок Церкви не робилося: жодного храму в єпархії не повернули віруючим, нових громад не було зареєстровано, над духовенством і віруючими було встановлено контроль.

Труднощі в житті єпархії на сучасному етапі

Наприкінці 80-х років становище Церкви змінилося на краще. Після святкування 1000-річчя Водохрещення Русі, 1988 року, в єпархії почалося активне відродження здорового церковного життя. Було зареєстровано багато нових церковних громад (переважно з числа знятих з реєстрації під час хрущовських гонінь), відновилося будівництво храмів, почали діяти монастирі, зросла кількість духовенства й було знято більшість обмежень на релігійну діяльність.

Навесні 1990 року в Чернівцях утворилася невелика група прихильників новоствореної самозваної релігійної організації — так званої Української Автокефальної Церкви. Наприкінці травня в Чернівці з Галичини прибув Михайло Ковальчук, ієрей РПЦ, який був висвячений автокефалістами на єпископа Данила. Він очолив на Буковині рух за перехід релігійних громад канонічної Церкви в УАПЦ. Улітку 1990 року в УАПЦ перейшла громада Свято-Покровської церкви села Мамаївці Кіцманського району разом з настоятелем Стефаном Антоновичем. З осені 1990 року почалася реєстрація громад УАПЦ в державних органах. На початку 1992 року УАПЦ на Буковині мала більше 10 зареєстрованих громад, з яких лише 6 мали храми.

У результаті так званого «об’єднавчого собору» УАПЦ 1992 року Київський Патріархат збільшився на Буковині до майже 50 приходів. Це був пік його діяльності. Слід зазначити, що питання про перехід у КП православних громад вирішувалися тоді шляхом насильства з боку націоналістично налаштованих екстремістів при потуранні місцевої влади. Протягом наступних років у розкол пішли ще декілька приходів і священиків, великою мірою завдяки адміністративному свавіллю й недоглядам у законодавстві. Крім цього, в області зареєстровано ще понад 50 приходів КП, однак існують вони лише номінально. Це ті громади, які не змогли реалізувати свої плани щодо захоплення храмів канонічної Церкви. Оскільки в цьому русі більше політики, аніж духовності, його учасники у випадку невдалої спроби захоплення чужого храму лише інколи піклувалися про спорудження власного. Церковне життя членів таких громад виражається в тому, що вони час від часу відвідують богослужіння в храмах канонічної Церкви.

1997 року в єпархії КП стався внутрішній розкол. Священики, буковинці за походженням, які були не задоволені прогалицькою політикою «митрополита» Данила, за підтримки тодішнього губернатора, створили так звану Кіцманську єпархію КП. Це внесло ще більшу плутанину й розбрат у життя розкольників. Новою тенденцією в автокефалістському розколі на Буковині стало створення незалежних приходів, які виділяються з КП.

Розкол так званого Київського Патріархату, що виник на базі УАПЦ, заважає Українській Православній Церкві розвиватися повною мірою. Замість того, щоб віддавати себе вирішенню питань духовного життя, люди часто займаються суперечками, доводячи свою правоту. Хоча нині пристрасті трохи стихли, частина приходів ще залишається в розколі. Люди, які шукають у Церкві Бога, а не задоволення своїх життєвих інтересів, поступово розуміють згубність розколу й повертаються з покаянням у канонічну Єдину, Святу, Соборну, Апостольську Православну Матір-Церкву.

Чернівецько-Буковинська єпархія Української Православної Церкви виконує свою рятівну місію і, незважаючи на тимчасові труднощі, продовжує нести Євангеліє Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа.

СПИСОК
Архієереїв, які очолювали Чернівецьку кафедру з часу її утворення 12 грудня 1781 року
1. Єпископ ДОСИФЕЙ (Херескул) 13.02. 1782 — 02.02.1789
2. Єпископ ДАНИЛО (Влахович) 23.03. 1789 — 20.08.1822
3. Єпископ ІСАЯ (Балошескул) 17.07. 1823 — 14.09.1834
4. Митрополит ЄВГЕНІЙ (Гакман) 08.05. 1835 — 31.03.1873
5. Митрополит ФЕОФІЛ (Бенделла) 13.11. 1873 — 21.07.1875
6. Митрополит ФЕОКТИСТ (Блажевич) 22.03. 1877 — 27.06.1879
7. Митрополит СИЛЬВЕСТР (Морар-Андрієвич) 12.03. 1880 — 03.04.1895
8. Митрополит АРКАДІЙ (Чуперкович) 16.02. 1896 — 05.03.1902
9. Митрополит ВОЛОДИМИР (де Репта) 04.10.1902 — 1924 (з перервою у 1918 р.)
10. Митрополит НЕКТАРІЙ (Котлярчук) 07.11. 1924 — 04.07.1935
11. Митрополит ВІССАРІОН (Пую) 17.10. 1935 — 09.05.1940
12. Єпископ ДАМАСКІН (Малюта) 1941 р. (з початку до середини року)
13. Митрополит ТИТ (Симедря) 25.07. 1941 — 03.1944
14. Єпископ ФЕОДОСІЙ (Ковернинський) 25.02.1945 — 12.12.1947 (з липня 1944 фактично керував єпархією)
15. Єпископ АНДРІЙ (Сухенко) 12.12. 1947 — 09.02.1954
16. Єпископ ЄВМЕНІЙ (Хорольський) 09.02. 1954 — 09.12.1958
17. Єпископ ГРИГОРІЙ (Закаляк) 21.05.1959 — 15.09.1960 (до 16.03.1961 тимчасовий керуючий)
18. Єпископ ДАМІАН (Марчук) 16.03. 1961 — 22.12.1964
19. Єпископ МЕФОДІЙ (Мензак) 22.12. 1965 — 07.10.1967
20. Єпископ ФЕОДОСІЙ (Процюк) 07.10. 1967 — 02.02.1972
21. Єпископ САВВА (Бабинець) 02.02. 1972 — 18.03.1977
22. Єпископ ВАРЛААМ (Ільющенко) 18.03. 1977 — 30.12.1986
23. Єпископ АНТОНІЙ (Москаленко) 30.12. 1986 — 23.11.1990
24. Митрополит ОНУФРІЙ (Березовський) З 23.11.1990 року





 Юрий СКУБАК, Днепропетровск. Святые Днепропетровской земли

 
Киевская Русь
© Українська Православна Церква
Технічна підтримка Global Ukraine