Сьогодні з трепетом і хвилюванням я стою перед Вами напередодні моєї П’ятдесятниці, чекаючи прийняття великої благодаті архієрейства від Духа Святого через покладання Ваших святительських рук.
Наважуюся приступити до цього великого таїнства не з самовпевненістю, а зі смиренням, усвідомлюючи свою негідність та недостатність для сприйняття сугубої благодаті Божої, яка прикликає мене до високого служіння архієрейського. Приступити до цього таїнства, якого трепетали й уникали святі отці і, прийнявши його, з благоговінням несли мужі святі, світильники, стовпи Церкви Христової, спонукає мене Господь Своєю любов’ю до мене, грішного, і Всеблагий Його Промисел про мене, негідного, оживляючи в моєму серці у відповідь любов до мого Творця і Промислителя, спонукаючи згодою відповісти на найсолодший Його голос, що закликає: «Ащє любіши Мя… пасі овци Моя».
Дивлячись із соромом на своє недбале життя, дивуюся довготерпінню Божому і схиляю свій збентежений дух під правицю Господню, віддаю себе на волю Божу — премудру і вседосконалу, пам’ятаючи слова псалмоспівця Давида, що «Господь укріплює кроки такого чоловіка і сприяє йому в дорозі його».
Оглядаючись на прожите життя, бачу очима віри знамення Промислу Божого на мені, грішному. З моменту народження, з дитячих років я був незаслужено осипаний від Бога багатьма дарами Його благосні. Життям своїм я зобов’язаний своїй матері, яка під час важкій пологів ладна була пожертвувати своїм життям, лише б я був живий. З дитинства я відчував поклик Божий у своїй душі, який ще при появі моїй на світ вустами лікаря, який сказав «піп народився», знаменував моє майбутнє служіння Церкві.
Я вдячний своїм батькам, які, виховуючи мене, давали мені уроки моральності не тільки на словах, але й на прикладах свого працьовитого життя. Я не мав щастя часто бувати в храмі Божому з дитинства, оскільки виріс у селі, де церкву закрили і висадили в повітря ще 1931 року; але я бачив приклади християнського благочестя серед моїх односельців, які, не зважаючи на атеїстичну агітацію, були істинними сповідниками Христовими. Вони збиралися в сільських будинках для співу псалмів, акафістів, читання канонів, Псалтирі над померлими, знаходячи серед великотрудного сільського життя час для молитовного спілкування з Богом. Хоча знали про заслання на каторгу, про розстріляних наших сільських священиків — отця Василія, отця Микиту, отця Тихона, про протодиякона Алексія Мазиєва, який загинув на каторзі в Карелії, чули загрози про позбавлення батьківських прав за релігійне виховання дітей. Назавжди в моїй пам’яті залишаться купки зошитів, у які друкованими літерами, маючи два класи освіти у церковноприходській школі, переписувала молитви, Євангеліє, акафісти моя бабуся, а потім читала довгими зимовими вечорами на самоті.
Незабутні враження у дитячій душі залишили розповіді про печерні Щатрищегородський та Дивногорський монастирі, розташовані недалеко від села, в печерні храми яких у нарочиті дні часто ходили або їздили односельці, ставлячись до них із сугубим благоговінням. Ще хлопчиком мене тягло в ті печери на крейдяних кручах — свідки подвигів багатьох поколінь ченців. Там я вперше пізнав солодке відчуття молитви і дію закликаючої благодаті Божої.
Пам’ятаю розповіді бабусі про ходіння пішки до Києво-Печерської Лаври, Почаєва, про святині, які є там. У нашому роді були й ті, хто ходили до Єрусалима. Я з захопленням слухав і про отримання благодатного вогню, і про нетлінні мощі, і про «стопочку» Божої Матері, як про щось бажане, близьке, дороге.
А відвідування у п’ятому класі з батьком соборів Московського Кремля, а через рік — печер Києво-Печерської Лаври (тоді ще відібраної в Церкви святині) і благодать цих святих місць ще більше затвердили в мені мрію присвятити своє служіння Богу і Церкві.
Вступивши після закінчення школи до Воронезького сільськогосподарського інституту, я нарешті отримав можливість часто відвідувати служби церковні, до яких, як до чистих джерел живої води, прагнула моя душа.
Не залишав Господь Своєю милістю мене і під час служби в армії, яку я проходив недалеко від стародавнього міста Гороховця Володимирської єпархії, де я зустрівся з нині вже нині покійним старцем — протоієреєм Веніаміном, настоятелем стародавнього храму на честь Казанської ікони Божої Матері, який ніколи не закривався. Сам вигляд цього старця, який пройшов багаторічне горнило сталінських гонінь і таборів, вселяв благоговіння та примушував прислухатися до його порад. У той час, коли простому сільському хлопцеві самому собі було важко наважитися здійснити свої мрії про служіння Церкві, отець Веніамін своїм благодатним словом наставив мене на шлях життя церковного, сказавши у відповідь на мої подальші життєві плани, що їх «заради Церкви покинути можна».
Після закінчення служби в армії я був прийнятий псаломником у Покровський собор Воронежа. Тут відбулася моя перша зустріч і знайомство з людиною, якій я багато чим зобов’язаний у своєму житті. Вона мала живий досвід спілкування з відомими старцями-духівниками і плоди діяльності чернечого життя, основи якого були покладені в стінах Лаври преподобного Сергія. Цією людиною був нині присутній тут єпископ Аліпій, тоді ще архімандрит, настоятель Покровського собору. Після спілкування з ним я вперше замислився про чернецтво, і хоча я не зовсім ще пройнявся розумінням життя чернечого і прагненням до нього, але в глибині душі відчув, що це те, чого шукала моя душа, і до чого Господь вів мене через любов до печер стародавніх монастирів та розповідей про паломництво до стародавніх обителей.
Тоді ж у келії отця Аліпія я познайомився з надзвичайною людиною — схіархімандритом Серафимом, який служив у селі Ожог Воронезько-Липецької єпархії. Він підтвердив своїм благословенням пораду владики Аліпія про вступ до духовних шкіл Троїце-Сергієвої Лаври. Життя в семінарії, в стінах «Великої келії преподобного Сергія», настанови викладачів, спілкування з лаврською братією, участь в урочистих службах, виступи відомих проповідників, прекрасних хорів, молитовна тиша стародавнього Троїцького собору, святиня молей великого авви Сергія, приклади віри і благочестя, історія Руського Православ’я, застигла в храмах і стінах Лаври, — все це справило на душу величезне враження і сприяло твердій рішучості в обранні чернечого способу життя.
Закінчення семінарії і подальший постриг і висвячення в сан ієромонаха, призначення на приходське служіння в храмі в ім’я святих апостолів Петра і Павла в місті Красний Лиман дало чудову можливість пізнати глибини приходського життя і збагатитися спілкуванням із паствою, яку не тільки можна було повчати з обов’язку пастиря, але і багато чому вчитися у цих людей, які пережили важкий період гонінь, зберігши вірність Церкві і чистоту святого Православ’я. Багато хто з них, духовно керуючись старцями, своєю ревністю та живим прикладом благочестя могли безмовно навчати мене, молодого пастиря.
Прийняв як волю Божу переведення з приходського служіння в число братії тоді ще тільки відкритої Святогірської обителі, яка налічувала лише вісім насельників. Озираючись на проміжок часу, проведений у цьому святому місці, не кривлячи душею, усвідомлюєш присутність там благодаті Божої, що позначилася навіть на назві — Святі Гори і допомагала нести труди по улаштуванню святої обителі в нелегкий початковий період становлення монастиря. Величезну роль у внутрішньому влаштуванні обителі і духовному настрої братії відіграли поради владики Аліпія і старця схіархимандрита Серафима, дні спілкування з яким, до самої його кончини, були справді нагородою від Бога в наш бідний на духоносних старців час. Пам’ять береже як дорогоцінні перлини слова його порад, а приклад його відношення до вчення Церкви, до храму, святинь, господарчої діяльності багато в чому знайшов продовження в житті Святогірської Лаври.
Я вдячний Богу за те, що Він сподобив мене послужити відродженню такої великої святині, бути знаряддям Промислу Божого у відновленні й облаштуванні нашої обителі, що його ще за багато десятиріч передбачили святогірські старці, і брати участь в урочистостях з нагоди надання монастирю статусу Лаври, яке відбулося не в останню чергу завдяки батьківській турботі, клопотам і трудам правлячого владики Іларіона. Я щиро і глибоко поважаю владику за його невтомність, самовіддану працю, розуміння, яке я завжди зустрічав як намісник у вирішенні питань щодо управління святою обителлю, за довіру до мене, грішного, і за щиросердне ставлення не тільки до мого недостоїнства, але й до братів-насельників.
Розглядаючи, як віруюча людина і священик, свій життєвий шлях, у всьому вбачаю керування міцної і люблячої правиці Господа, що приводить мене з одного місця в інше, ставить на моєму шляху ті чи інші події та обставини, що сприяють моєму зміцненню у вірі, оточує мене людьми духовними, спілкування з якими сприяє духовному збагаченню, і глибиною свого серця усвідомлюю актуальність слів Христових: «Не ви Мене обрали, а Я вас обрав і наставив вас, щоб ви йшли і приносили плід». Стоячи перед вратами Божественного милосердя і готуючись приєднатися до продовжувачів справи апостольської, чую глибиною віри зі сторінок Священного Писання голос Христовий: «Не бійся… бо Я з тобою».
Я вдячний Вам, Ваше Блаженство, всечесні архіпастирі, за довіру до мене, грішного в справі обрання мене як майбутнього єпископа Церкви Христової, за труди, які Ви понесли, подорожуючи до нашої обителі. Мені дорого те, що Ви вирішили звершити хіротонію під склепінням цього Успенського собору в стінах Святогірської Лаври, у відновлення яких я вклав душу і серце. Я щиро вдячний, що у цьому Таїнстві братимуть участь близькі моєму серцю архієреї, яким я багато чим зобов’язаний. Я усвідомлюю, що це не тільки велика честь для мене, але й нагорода святій обителі, завдяки честі якої намісник у ній поставляється в сані єпископа.
Втішає думка¸ що разом зі мною переживає і хвилюється братія, разом з якою Господь судив мені нести труди по відродженню Святих Гір. Безліч дорогих і близьких мені по духу людей наповнюють сьогодні церкву, і душею своєю я відчуваю єдність Духа та їх молитовну участь у цей трепетний для моєї душі момент. І це для мене є ще одним із прикладів незаслуженої мною милості Божої. Усвідомлення цього ще більше спонукає з найбільшою відповідальністю готувати себе до прийняття великого дару благодаті і переживати, «щоб благодать Божу не прийняти марно» (див: 2 Кор. 6, 1).
Я повергаю нині себе до ваших святительських стоп, просячи молитовної підтримки моїй негідності й недостатності, нехай заповниться вона благодаттю Божою, «всєгда нємощная врачующєю і оскудєвающая восполняющею», щоб озброївшись силою Божою, звершувати служіння по слову апостола: «Пильнуйте себе і свою отару, в якій Дух Святий настановив нас бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він здобув Кров’ю Своєю».
Просячи Вашого благословення на майбутній подвиг, прошу не залишати мене у Ваших молитвах як майбутнього найменшого брата, який зважився взяти на себе ярмо архіпастирського служіння, зі смиренням приймаючи високу честь єпископства, на яку я нині призиваюся Духом Святим через обрання Вашого Блаженства і собору архієреїв і яку приймаю і «нічтоже вопрєкі глаголю». Амінь. |
