Українська Православна Церква – 15 років незалежності
Предстоятель УПЦ 
Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Церква 
 Новини
 Історія
 Священний Синод
 Єпископат
 Єпархії
 Монастирі
 Навчальні заклади
 Офіційні видання

Київська єпархія 
 Храми Києва

Наші святині 
 Ікони
 Святі

Фотогалерея 
 Предстоятель
 Події






 Диякон Олександр ДРАБИНКО.   Українська Православна Церква – 15 років незалежності

27 жовтня 2005 року виповнилося 15 років з дня набуття Українською Православною Церквою нового канонічного статусу.

Розширення самостійності УПЦ
Нове положення про Екзархів. На початку 90-х років XX ст. разом із відвертими націоналістами-політиканами в західноукраїнських єпархіях було багато кліриків, які щиро вважали, що надання Українському Екзархату Руської Церкви канонічної автокефалії зупинить наступ уніатства і дасть змогу уникнути розколу в Україні. На адресу Святійшого Патріарха Пимена і митрополита Філарета, Патріаршого Екзарха України на той час, надходили численні послання від кліриків і мирян західноукраїнських єпархій із закликом дарувати Екзархату канонічну автокефалію (1).

Для протидії розкольницьким тенденціям і задля розширення можливості протистояння унії та розколу в самій Українській Православній Церкві у 1989 році її статус у рамках Екзархату було підвищено, тобто посилено самостійність у вирішенні своїх проблем на місці.

30-31 січня 1990 року в Москві відбувся Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, який значну увагу приділив нагальній проблемі міжконфесійного протистояння в Західній Україні. На адресу Голови Верховної Ради СРСР М.Горбачова Собор надіслав телеграму з закликом «сприяти негайному припиненню актів насильства і беззаконня з боку уніатських екстремістів» (2), які, «відновлюючи історичну справедливість», проводять загальну політику насильницького захоплення православних храмів.

Процес так званого «відродження унії» та автокефального розколу Собор однозначно оцінив як явище не релігійного, а виключно політичного характеру. У зверненні єпископату підкреслювалося, що «у церковну огорожу проникають далекі від віри Христової та Церкви особи, які вносять у неї розбрат на національному ґрунті й створюють загрозу її єдності. Нерідко вони знаходять прихильників і серед нестійкого духовенства, яке йде на розкол з Матір’ю-Церквою» (3).

До уваги Собору було запропоновано проект нового «Положення про Екзархати», який Архієрейський Собор ухвалив і прийняв. «Положення» надавало Українському Екзархату більше прав у самоврядуванні, а також право називатися Українською Православною Церквою. Воно також надавало значну самостійність у межах Руської Православної Церкви. Крім нової назви Екзархат отримав право мати власний Синод, якому належала вища судова, законодавча та виконавча церковна влада; його функції в межах Екзархату були аналогічні функціям Священного Синоду Руської Православної Церкви. Екзарху надавалося право управляти Екзархатом, скликати засідання Синодів, головувати на них і представляти Екзархат у Синоді Руської Православної Церкви. Екзархат отримав фінансову самостійність. По суті, він ставав автономною Церквою у межах Патріархату, свідоцтвом чого було проголошення імені Екзарха за богослужінням у всіх храмах (4).

Для виконання рішень Собору було вжито низку заходів, які сприяли покрашенню церковного життя. У Києві почала виходити газета «Український православний вісник» українською і російською мовами, видавалися єпархіальні бюлетені там, де в цьому була потреба. Відкривалися нові храми і монастирі: в період з 1990 по 1991 роки в Україні було відкрито близько трьох тисяч нових парафій.

Автономізація Православної Церкви дала гарні плоди. Але, поза сумнівом, якби реорганізація розпочалася раніше, як того вимагав дух часу, вона була б ефективнішою. На жаль, у даному випадку доводиться констатувати, що вона виявилася дещо запізнілою. Розкольники та уніати цей крок Московської Патріархії сприйняли не як процес природного поступового надання Українському Православ’ю незалежності, а як вимушену поступку. Питання про необхідність зміни статусу Православної Церкви в Україні раніше неодноразово порушувалося єпископатом, проте не знаходило відгуку й гальмувалося Патріаршим Екзархом (5) митрополитом Філаретом (Денисенком). 1989 року єпископ Астраханський (згодом митрополит Полтавський) Феодосій (Дикун) пропонував, щоб Церква в Україні називалася «Українська Православна Церква», на що Патріарший Екзарх відповів: «Ніколи Української Церкви не було, немає й не буде!» Останній, через свої переконання та методи управління, схилявся швидше до силового вирішення нагального питання. Митрополит говорив: «Автокефалія у 20-х роках вже була. А де вона тепер? Пропала, й ця теж пропаде!» (11). Але як вона тоді зникла?

Така позиція Київського митрополита і стала причиною широкого розповсюдження унії та розколу в західних регіонах у січні 1990 року. Д.Поспіловський пише: «Подальші події в Україні: зростання кількості парафій та єпархій «автокефалістів», особливо в найбільш націоналістичних західних областях України, підтримка їх Рухом у традиційно-православних районах країни – все це свідчило про запізнілість, недостатність заходів Патріархії, а, можливо, ще більшою мірою про незадоволеність значної частини духовенства і мирян в Україні митрополитом Київським Філаретом» (7).

Незалежність Української Православної Церкви
9 липня 1990 року в Києві відбулася нарада єпископату Української Православної Церкви, на якій обговорювалася релігійна ситуація в Україні. Єпископи зазначали, що в західних єпархіях триває релігійний конфлікт між православними і греко-католиками. Процес легалізації уніатської Церкви в Західній Україні набув характеру релігійної агресії проти Української Православної Церкви і терору щодо православних віруючих та духовенства. При чому, подібні дії не засуджувалися місцевою владою, а навпаки, остання під час передачі уніатам храмів ухвалювала дискримінаційні рішення щодо православних. За таких умов православні, під тиском уніатів і місцевої влади, не бажаючи приймати унію, вимушені були переходити в так звану Українську Автокефальну Православну Церкву, лідери якої стояли на націоналістичних і сепаратистських позиціях і, використовуючи політичну ситуацію, сприяли розповсюдженню розколу по всій території України.

Беручи до уваги все вищенаведене, проаналізувавши ситуацію, що склалася, єпископат Української Православної Церкви прийняв звернення до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II і Священного Синоду Руської Православної Церкви. В ньому пропонувалися до розгляду і затвердження положення, які мали посилити авторитет священноначалля УПЦ для активнішого протистояння розкольникам-автокефалістам та уніатам, котрі в один голос заявляли, що УПЦ – це російська віра, а її вірні – окупанти й москалі, яким немає місця в Україні. 10 липня 1990 року відбулося засідання Священного Синоду Українського Екзархату, який постановив ухвалити «Звернення» і направити його на розгляд Священного Синоду РПЦ з проханням до Святійшого Патріарха Олексія II і Священного Синоду затвердити пропозиції єпископату Української Православної Церкви.

Перший візит новообраного Патріарха Олексія II в Україну
27 липня – 6 серпня 1990 року Україну відвідав новообраний Предстоятель РПЦ Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II. Його приїзд в Україну незабаром після інтронізації мав показати, що подолання релігійного конфлікту в Україні є одним із першочергових завдань, вирішувати яке повинна не лише Українська Православна Церква, але й уся Повнота Руської Церкви.

Патріарх Олексій II відвідав Свято-Успенську Почаївську Лавру в день 750-річного ювілею від дня її заснування і відслужив у ній Божественну літургію. Цього ж дня в Почаївській Лаврі відбулася зустріч Святійшого Патріарха, Митрополита Філарета, ієрархів Української Православної Церкви з кліриками і мирянами західних областей України. Основною темою зустрічі було вирішення питання міжконфесійного напруження в західному регіоні. Православні західних областей констатували численні акти насильства, яких вони зазнали з боку греко-католиків та автокефалістів. Було підкреслено, що процес відродження уніатства в Західній Україні супроводжується тиском на православних, при цьому ігноруються їхні конституційні права, права людини і релігійної свободи. Клірики Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської єпархій, яких позбавили парафій, або які стоять на межі їхньої втрати внаслідок уніатської експансії та безчинств автокефалістів, розповідали Патріарху про ситуацію, що склалася в Галичині. Деякі з них просили благословення Предстоятеля РПЦ на тимчасовий перехід до розкольників – заради того, щоб зберегти свої парафії від уніатської агресії.

Після обговорення нагальних проблем архієреї УПЦ звернулися до Святійшого Патріарха Олексія II з проханням надати Українській Православній Церкві більшу самостійність у релігійно-адміністративних справах. Святійший Патріарх запевнив учасників зустрічі, що він і Синод РПЦ готові на досить серйозні кроки, спрямовані на те, щоб надати Українській Православній Церкві таку самостійність, яка могла б задовольнити національні сподівання українського народу і зберегла б систему відносин із Руською та іншими Православними Церквами. Священний Синод створив комісію для розгляду цього питання.

Новий канонічний статус Православної Церкви в Україні
Священний Синод Руської Православної Церкви на своєму засіданні 20 липня 1990 року (журнал №112) ознайомився з постановою Синоду УПЦ від 10 липня 1990 року про заходи, спрямовані на розширення її самостійності, прийняті у дусі визначень Помісного Собору Руської Православної Церкви 7–8 червня 1990 року, і мав із цього приводу відповідне міркування.

25–27 жовтня 1990 року під головуванням Святійшого Патріарха Олексія II у резиденції Патріарха і Священного Синоду в Свято-Даниловому монастирі Москви відбувся Архієрейський Собор у складі 91 ієрарха РПЦ. Після розгляду «Звернення», його всебічного обговорення і ретельного вивчення Архієрейський Собор постановив:

1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні.
2. У зв’язку з цим найменування «Український Екзархат» – скасовується.
3. Предстоятель Української Православної Церкви обирається українським єпископатом і благословляється Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі.
4. Предстоятель Української Православної Церкви має титул «Митрополит Київський і всієї України».
5. Митрополиту Київському і всієї України у межах Української Православної Церкви надається титул «Блаженніший».
6. Митрополит Київський і всієї України має право носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння.
7. Синод Української Православної Церкви обирає правлячих і вікарних архієреїв, засновує і ліквідовує єпархії в межах України.
8. Митрополит Київський і всієї України як Предстоятель Української Православної Церкви є постійним членом Священного Синоду Руської Православної Церкви.
9. Це визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви підлягає затвердженню Помісним Собором Руської Православної Церкви з унесенням відповідних змін до Статуту про управління Руської Православної Церкви (8).

Другий візит Патріарха Олексія II в Україну
Після закінчення Архієрейського Собору Святійший Патріарх Олексій II прибув у Київ, щоб урочисто вручити Київському митрополиту Грамоту про дарування Українській Православній Церкві незалежності та самостійності в її управлінні.

28 жовтня 1990 року Святіший Патріарх Олексій II прибув у Київ. Після урочистої зустрічі за участю українського єпископату і духовенства Святійший Патріарх відвідав кафедральний собор київських митрополитів – Святу Софію, який за роки радянської влади став музеєм-заповідником. Уряд України, розуміючи, що передача собору одній конфесії призведе до нових конфліктів на релігійному ґрунті, розпорядився зберегти за Софійським комплексом музейний статус. Вирішено було надавати його у користування релігійним громадам лише для окремих святкових богослужінь. 28 жовтня 1990 року собор було відкрито і для Патріаршої служби.

Перед початком Літургії глава киріархальної Церкви Святійший Патріарх Олексій II оголосив Постанову Архієрейського Собору: «Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, що відбувся в Москві, у Свято-Даниловому монастирі, з 25 по 27 жовтня 1990 року під головуванням Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II розглянув і всебічного обговорив звернення Української Православної Церкви про надання їй незалежності та самостійності в управлінні й вирішив надати Українській Православній Церкві незалежність і самостійність в своєму управлінні» (9).

Також він зачитав Грамоту, яку передав митрополиту Київському Філарету, на той час Екзарху України. В ній зазначалося: «Ми, смиренний Олексій II, Божою милістю Патріарх Московський і всієї Русі, разом з усіма преосвященними архієреями Руської Православної Церкви Московського Патріархату, які зібралися на Архієрейський Собор 25–27 жовтня 1990 року в Свято-Даниловому монастирі у богоспасенному граді Москві,
– керуючись прагненням мати благословенний мир, богозавітну любов Христову і братське єднання у спільній праці на ниві Божій зі всією Повнотою Української Православної Церкви,
– беручи до уваги бажання і клопотання її преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року у богоспасенному граді Києві для обговорення і визначення їхнього церковного життя на основі незалежності та самостійності.
– благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого і Животворящого Духа бути відтепер Українській Православній Церкві незалежною і самостійною в своєму управлінні, а Вам, одноголосно обраному 9 липня 1990 року єпископатом Української Православної Церкви, — її Предстоятелем.

Ми сподіваємося, що Українська Православна Церква управлятиметься згідно з божественними і священними канонами, успадкованими від святих отців звичаями кафолічної Православної Церкви і визначеннями цього Архієрейського Собору. Ми єдиним серцем і єдиними вустами молимо Господа про небесну допомогу і благословення святій Православній Українській Церкві.

Українська Православна Церква, об’єднана через нашу Руську Православну Церкву з єдиною Святою, Соборною й Апостольською Церквою, без Соборного рішення всієї Православної Кафолічної Повноти не може змінювати у себе нічого, що стосується догматів віри і святих канонів.

Содітельна і Вседержительна Живоначальна Трійця: Отець, Син і Святий Дух нехай зміцнює завжди святу Православну Українську Церкву, вінчає її славою і честю та благословляє її буття на спасіння благочестивої повноти її». (10)

Таким чином, Українська Православна Церква отримала фактичну незалежність, зберігаючи лише канонічну єдність з Московським Патріархатом, а через нього – з Вселенським Православ’ям. Суть отриманої незалежності, її історичні корені та правильне розуміння розкрив колишній митрополит Київський і всієї України Філарет: «Самостійність і незалежність УПЦ ми розуміємо як повернення до часів Київської митрополії, часів Петра Могили, коли Київська митрополія була відносно незалежною, але входила до складу Константинопольського Патріархату. Тепер вона буде так само самостійною і незалежною, але підтримуватиме зв’язки з Московським Патріархатом і Вселенським Православ’ям. Отже, незалежність, яку ми наповнюємо таким змістом, відповідає тій незалежності, яку колись мала наша Церква» (11).

«Ми повертаємося до того стану, в якому знаходилася Київська митрополія до возз’єднання з Московським Патріархатом. Тоді митрополит Київський обирався Собором єпископів Київської митрополії, а затверджувався, тобто отримував благословенну Грамоту, спочатку від Константинопольських Патріархів, а після 1686 року – від Патріарха Московського. Таким чином, ми є саме тією Церквою, яка була в козацькі часи, яка почала своє існування в часи святого князя Володимира» (12).

У цьому статусі та правах Українську Православну Церкву визнає нині Вселенське Православ’я.

Українська Православна Церква в статусі незалежної та самокерованої
Рік, що минув між даруванням Українській Церкві самостійності й виходом України зі складу СРСР після серпневого путчу 1991 року, був для УПЦ найпліднішим. Попри антицерковну діяльність греко-католиків і розкольників, внутрішній духовний потенціал Церкви був настільки великий, що за короткий час стали помітні вагомі здобутки в найрізноманітніших сферах діяльності УПЦ. До раніше діючої Одеської та відкритої у 1989 році Київської додалися Волинська (в Луцьку) і Почаївська (у Почаївській Лаврі) духовні семінарії. 1992 року після тривалої перерви знову відкрилася Київська духовна академія.

У цей час активно відроджується чернече життя у Києво-Печерській Лаврі. Завдяки підтримці братії Почаївської Лаври знову відкривається Кременецький Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії. За сприяння Корецького монастиря з’являються перші насельниці в зруйнованому, практично вщент, найдавнішому Успенському Святогірському Зимненському монастирі на Волині. Знову відкриваються уславлені в історії Українського Православ’я Свято-Троїцький Межирицький і Свято-Троїцький Дерманський монастирі в Рівненській єпархії. Преображенський Лубенський Мгарський і Свято-Різдва Богородиці Козельщанський – на Полтавщині, Успенський Єлецький – у Чернігові та багато інших обителей (13). У 1989–1991 роках відкрилося близько трьох тисяч парафій УПЦ, а до літа 1991 року їх кількість перевищила 5000.

22–23 жовтня 1990 року в Києві сталася важлива подія – у зв’язку з наданням Українській Православній Церкві статусу незалежної та самостійної в управлінні відбувся перший Собор Української Православної Церкви, скликаний рішенням Синоду УПЦ. На Соборі були присутні правлячі архієреї всіх двадцяти єпархій республіки, представники духовних шкіл, чоловічих і жіночих монастирів, Києво-Печерської та Почаївської Лавр, клірики і миряни. На Соборі наголошувалося, що церковне життя в Україні стало більш жвавим та яскравішим.

У зв’язку з ухваленням 1 жовтня 1990 року нового Закону СРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» Церква отримала широку можливість вести просвітницьку діяльність, виступати в засобах масової інформації (14), створювати недільні школи, активніше займатися благодійною (15) і миротворчою діяльністю. У зв’язку з цим Собор визначив усім єпархіальним архієреям проявити особливе піклування про відкриття та успішне функціонування недільних шкіл у парафіях, щоб забезпечити викладання уроків Закону Божого та катехізису для дітей і молоді (16).

Головним завданням першого церковного Собору стало ухвалення Статуту Української Православної Церкви. Слід зазначити, що в ньому відображені основні положення Статуту РПЦ, бо останній приймався на Помісному Соборі РПЦ як загальний закон для всієї Церкви. Новий Статут обговорювався і був схвалений на Архієрейському Соборі Української Православної Церкви 29 жовтня 1990 року. Приймаючи новий Статут, Собор мав на меті припинити перехід православного духовенства і віруючих до розколу та унії, а також зберегти церковні канони. Зі скорботою Собор констатував, що Церкву розривають на частини уніати й розкольники-автокефалісти на чолі з патріархом-самозванцем Мстиславом (Скрипником), які не піклуються  про спасіння людських душ, керуючись виключно політичними мотивами.

У питанні про участь представників Української Церкви у Помісних Соборах киріархальної Церкви більшість висловилася за те, аби єпископи, клірики і миряни брали участь у цих Соборах.

Прийнятий Статут дає право храмам мати статус юридичної особи, що у свою чергу означає правову захищеність церковної громади і власності храму, статус Церкви як офіційного органу та інші правові гарантії (17).

Вкотре постало питання про канонічний шлях виходу зі складної церковної ситуації, що склалася. Було зазначено, що ставлення віруючих до автокефалії (як одного з варіантів подолання розколу) залишається неоднозначним. Якщо на заході України вона має багато прихильників, то на сході України люди категорично проти автокефальної Церкви.

Дискусія розгорілася на Соборі з приводу архієрейських повноважень у питанні нагородження священнослужителів. Собор ухвалив: правлячий архієрей має право представляти кліриків до нагороди наперсним хрестом, вищі нагороди – у компетенції Митрополита Київського і всієї України.

На першому Соборі Української Православної Церкви обговорювалися питання книгодрукування, збільшення кількості видань українською мовою, організації церковних бібліотек, поліпшення роботи недільних шкіл та нових форм катехізації.

Загальноцерковною стала позиція щодо мови богослужіння і церковної проповіді – вона обиралася добровільно віруючими людьми і місцевим духовенством.

Після всебічних обговорень з урахуванням поправок і доповнень проект Статуту Української Православної Церкви і Статут парафіяльних рад було прийнято і взято за основу в життєдіяльності Української Церкви. Наприкінці роботи Собору колишній митрополит Київський і всієї України Філарет зазначив: «Нам не потрібно соромитися зв’язку нашої Церкви з Московською Патріархією, не треба підкреслювати, що ми до неї не маємо відношення, – це шлях неправильний, нехристиянський. Ми підтримуватимемо молитовні зв’язки з кожною Помісною Церквою, адже всі єдині у Христі – греки й румуни, росіяни й українці. І якщо ми не лицемірно це проголошуємо, то давайте це сповідувати і в своїх практичних справах» (18).

Автономізація Київської Митрополії мала, поза сумнівом, історично позитивне значення. Єдиним її негативним, але тимчасовим результатом була абсолютизація влади в УПЦ з боку її авторитарного Предстоятеля – митрополита Філарета. Відтоді він почав управляти Церквою практично безконтрольно, не будучи підзвітним у своїх діях Святійшому Патріарху і Синоду Руської Церкви.

Бібліографічні посилання:
1. Українська автокефальна церква: Історичний нарис про церковний розкол в Україні. Свято-Успенська Почаївська Лавра. – Почаїв, 1995. – С. 26.
2. Документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // Православный вестник. – 1990. – №4. – С. 12.
3. Там само. – С. 5.
4. Там само. – С. 9–11.
5. В 1989 году епископ Астраханский (позже митрополит Полтавский) Феодосий (Дикун) предлагал, чтобы Церковь в Украине называлась «Украинская Православная Церковь», на что Патриарший Экзарх ответил: «Никогда Украинской Церкви не было, нет и не будет!» (Феодосій (Дикун), архієп. На захист Православної Церкви від філаретівського розколу. – Полтава, 1997. – С. 14).
6. Феодосій (Дикун), архієп. На захист Православної Церкви від філаретівського розколу. – Полтава, 1997. – С. 14.
7. Поспеловский Д. Русская Православная Церковь в XX веке. – М., 1995. – С. 423.
8. Документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви. – М., Свято-Данилов монастырь, 25–27 октября 1990 года. Определение об Украинской Православной Церкви // ЖМП. – 1991. – №2. – С. 2.
9. Определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 25–27 октября 1990 г. – М., Свято-Данилов монастырь.
10. Грамота Алексия II, Божьей милостью Патриарха Московского и всея Руси, митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету. – М., 27 октября 1990 года.
11. К вопросу о независимости Украинской Православной Церкви (по материалам пресc-конференции Блаженнейшего Филарета, Митрополита Киевского и всея Украины). – К., 31 августа 1990 года // Православный вестник. – 1990. – №11. – С. 20.
12. Зарічний О. Митрополит Філарет. – Львів, 1995. – С. 116.
13. Петрушко В. Автокефалистские расколы на Украине в постсоветский период (1989–1997). – М. – С. 72–73.
14. Закон СССР о свободе совести и религиозных организациях. Раздел первый, ст.5. // Православний вісник. – 1991. – №51. – С. 40
15. Там же. – Раздел IV, ст. 23.
16. Определения Собора Украинской Православной Церкви 22–23 ноября 1990 года. –К., §7.
17. Статут про управління Української Православної Церкви, прийнятий на Соборі УПЦ 25–27 листопада 1990 року. Зареєстровано 28 червня 1991 року Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР, протокол №5.
18. Гавриленко 3. Первый Собор Украинской Православной Церкви // Православный вестник. – 1991, №22. – С.7–10.






 Архієпископ Переяслав-Хмельницький МИТРОФАН. Під омофором Його Блаженства

 
Киевская Русь
© Українська Православна Церква
Технічна підтримка Global Ukraine