Проекція державних україно-грузинських відносин на церковну площину
Предстоятель УПЦ 
Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Церква 
 Новини
 Історія
 Священний Синод
 Єпископат
 Єпархії
 Монастирі
 Навчальні заклади
 Офіційні видання

Київська єпархія 
 Храми Києва

Наші святині 
 Ікони
 Святі

Фотогалерея 
 Предстоятель
 Події






 Диякон Олександр Драбинко.   Проекція державних україно-грузинських відносин на церковну площину

Наприкінці січня 2006 року на Пушкінській, 36, в осідку глави “Київського патріархату” визріла чергова афера.
Використовуючи дружні стосунки Президента Грузії Михаїла Саакашвілі та Президента України Віктора Ющенка, зважаючи на напружені відносини керівництва обох країн з Росією з тих самих питань, розкольниками була здійснена спроба виходу із того безпорадного становища, у якому вони перебувають з моменту відходу від канонічних принципів життя Православної Церкви.

А розпочалося все з лжехіротонії Михайлом Денисенком (лжепатріархом Філаретом) в день десятиріччя своєї лжеінтронізації Николая Інасарідзе і призначення його настоятелем грузинської парафії «Київського патріархату». Був присутній на цьому «дійстві» і посол Грузії в Україні Григол Катамадзе. Цікаво відзначити в даному явищі важіль політичного фактора. Адже ще 27 серпня 2003 року під час зустрічі посла з Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Володимиром в його резиденції в Києво-Печерській Лаврі, одним із питань, що були підняті грузинською стороною, було питання про наданні грузинській спільноті Києва і можливість звершувати грузиномовні богослужіння. Варто зазначити, що під час зустрічі митрополит запропонував обрати для даних богослужінь один з київських храмів. На це надійшла однозначна відповідь про бажання проведення богослужінь грузинською громадою виключно в одному з храмів Києво-Печерської Лаври, як це робила за погодженням з Митрополією грецька громада до побудови власного храмового приміщення. Сам посол, з властивим грузинам темпераментом, переконував тоді про можливість молитовного спілкування виключно у лоні канонічної Церкви, називаючи Лавру уділом Пресвятої Богородиці, виявляючи обізнаність в її історії. «Молитвами віруючих наших двох народів братські узи та духовний союз між нашими країнами і Церквами ще більш зміцніють», — говорив він, дякуючи митрополитові за надане ним благословення, щоб чудотворна ікона «Призри на смирення» відвідала Грузію. Сторони досягнули домовленості, що здіснення вказаного вище наміру заснування парафії набере чинності після узгодження питання з Предстоятелем Грузинської Церкви Святішим Ілією ІІ, Блаженнішим Патріархом-Католікосом всієї Грузії.

Після політичних змін, що відбулися спочатку в Грузії, а згодом і в Україні, судячи з усього, відбулися зміни й у церковній свідомості грузинського керівництва, відповідно до бажань та уподобань керівництва українського. «Звичайно, наші відносини активізувалися після грузинської “революції троянд» і української «помаранчевої революції», — заявив (невідомо, чи з відома тих, від імені кого говорить) заборонений Грузинською Церквою у священнослужінні за численні канонічні порушення о. Василій Кобахідзе. — Після революцій ми маємо небувале зближення наших президентів, співробітництво у всіх напрямках. Така ситуація ініціювала і початок спільної праці в релігійній сфері». Схоже, «звершуються на практиці» задекларовані на Майдані президентом України тези щодо невтручання влади у міжконфесійні відносини.

Було згадано події 80-річної давності, коли Грузинський екзархат своєю Повнотою проголосив про відновлення автокефалії своєї Церкви, що викликало у смутний революційний час тимчасову схизму. Почали наводитися несумісні та недоречні паралелі грузинського минулого з українським сьогоденням. Згадали і про о. Павла Погорілко, якого влітку 1921 року ВПЦР відрядила до Патріарха-Католікоса Грузії Леоніда з проханням надати йому архієрейську хіротонію. «Тоді, як стверджують історики, — пише Юрій Дорошенко, — Патріарх Леонід погодився, і тільки революційні події не дозволили претенденту на єпископство добратися до Тбілісі». Історик же Ігор Ісиченко пише, що той не виїхав за межі України за відсутністю паспорта, а згодом прийняв «свячення» від російських обновленців. Дивна, виявляється, склалася ситуація: при гарячковому бажанні отримати апостольське приємство, вирядили кандидата без документів! А чи була взагалі така домовленість? А чи була на те воля Божа при тому сценарії, який розігрували самосвяти?

З впевненістю можна сказати, що такої домовленості не було. По-перше, якби патріарх Леонід і висвятив епископів, то вони згідно з канонічними правилами були б єпископами Грузинської Церкви і, приїхавши в Україну, могли б лише, перебуваючи у канонічній єдності з тим, хто їх висвятив, відкрити на чужій канонічній території єпархію Грузинської Церкви в Україні, а не очолити український автокефальний рух того часу. Проте, по-перше, не для того їх посилали в Грузію. По-друге, сам патріарх Леонід відомий як глибокий богослов, знавець канонічного права та суворий поборник канонічного устрою Церкви. Така людина, яка стояла біля витоків відродження автокефалії власної Церкви з 16-віковою історією, не могла піддатися на запропоновану авантюру. Адже саме він приводить у своєму посланні до Святішого Патріарха Тихона аргументи канонічного порядку, що унеможливлюють, навіть гіпотетично, його згоду на антиканонічні дії. Патріарх Леонід наводить такі святі канони, до яких і сам, безсумнівно, звертався, розглядаючи пропозицію української сторони в той час:
1. «Ни который епископ да не дерзает из единыя епархии преходити в другую, ни поставляти кого-либо в церкви ея для совершения священнослужения, ниже приводити с собою других, разве прибудет, был призван грамотами митрополита и сущих с ним епископов, в область которых приходит. Аще же никем не быв призван, вне порядка пойдет для рукоположения некоторых, и для устроения церковных дел, до него не принадлежащих: то все содеянное им да будет недействительным: и он, за бесчиние свое и за безрассудное начинание, да понесет приличное наказание, чрез немедленное извержение из своего чина святым собором” (правило 13 Антиохійського Собору).

2. «Областные епископы да не простирают своей власти на церкви за пределами своей области, и да не смешивают церквей… Не быв приглашены епископы да не преходят за пределы своей области для рукоположения, или какого-либо другого церковного распоряжения. При сохрінении же выше писаного правила о церковных областях, явно есть яко дела каждой области благо учреждать будет собор той де области, как определено в Никеи».

3. «Да соблюдается… повсюду в епархиях: дабы никто из боголюбезнейших епископов не простирал власти на иную епархию, которая прежде и сначала не была под рукою его, или его предшественников: но аще кто простер, и насильственно какую епархию себе подчинил, да отдаст оную: да не преступаются правила отец: да не вкрадывается, под видом священнодействия, надменность власти мирския: и да не утратим по малу, неприметно, тоя свободы, которую даровал нам кровию Своею Господь наш Иисус Христос, Освободитель всех человеков” (правило 8 ІІІ Вселенського Собору).

Повернемося в Україну сьогоднішню.
Президент Грузії Михаїл Саакашвілі, звісно ж не без чийогось підказу, вітає з днем народження «від імені грузинського народу і себе особисто» (не дивно, що від себе, дивно, що і народ недипломатично кимось втягується у вітання людини, яка знаходиться під анафемою. — Авт.) «патріарха» Філарета. Афера розкручується далі, і вже Філарет у листі-відповіді, після слів подяки за вітання, пише президенту Грузії політичну петицію, мета якої, скоріше за все, така: використавши аргумент протистояння з Росією, переконавши в спільності намірів, спонукати державне керівництво Грузії до тиску на Грузинську Патріархію щодо вирішення українського релігійного питання: «Ми радіємо з того, що братній український і грузинський народи, як в давні часи, так і тепер, разом долають труднощі у своєму розвитку. Дуже схожими є і шляхи Грузинської і Української Церков, кожна з яких пройшла через період поневолення з боку російської влади (чи не найбільше Церква постраждала від “росіянина” Сталіна? — допускається дипломатичного ляпу в листі грузинському президенту дописувач. — Авт.) та боротьбу за власну церковну незалежність. Тому в Україні ми високо цінуємо братню підтримку нашої боротьби за утвердження Київського патріархату з боку грузинських державних діячів, ієрархів, духовенства і вірних Грузинської Церкви, яка для нас є особливо цінною і важливою».
Ієрархи Православної Грузії свою позицію відносно «Київського патріархату» та канонічної Української Православної Церкви декларували неодноразово.

Так, телеграмою від 1 червня 1992 року Предстоятель Грузинської Православної Церкви Католікос-Патріарх Ілія ІІ визнав рішення Української Церкви про зміщення з Київської кафедри за церковні канонічні порушення колишнього митрополита та привітав Блаженнішого Митрополита Володимира з обранням Предстоятелем УПЦ.

На ювілейних урочистостях з нагоди 950-річчя Києво-Печерської Лаври представник Грузинської Церкви епископ Сагарджийський і Гурджаанський Андрій сказав: «Ми визнаємо лише Церкву Митрополита Володимира. Українські розкольники приїжджали в Грузію, але ніколи Грузинська Православна Церква не підтримає жоден розкол, тому що це завжди обман».

Вітаючи Митрополита Володимира з 70-річним ювілеєм, Святіший Католикос-Патріарх Ілія ІІ, без тіні сумніву в законності посідання Блаженнішим Володимиром поста Предстоятеля Української Церкви, розуміючи складність ситуації в українському Православ’ї, яку породив розкол, писав: «Ваша діяльність як глави Української Православної Церкви є тяжким, але одночасно благодатним хрестом, який Ви достойно несете. Тому увесь православний світ святкує сімдесятиліття Вашого Блаженства і тим самим висловлює свою щиру любов і повагу до Вас».

«Не миттям, так катанням», — говорить народна мудрість у випадку, коли дуже хочеться, проте катма. Так і українські розкольники вирішили використати облудливий шлях введення суспільства в оману, хоча не виключено, що були обмануті й самі, оскільки зв’язалися із подібними собі. Хто розробляв такий план «виходу Київського патріархату зі штучно створеної керівництвом Російської Церкви ізоляції», достеменно не відомо. Будівля виявилася не просто побудованою на піску, а взагалі примарою.

У неділю 22 січня 2005 року в храмі Різдва Христового м. Києва (Поштова площа, Поділ) відбулося дійство, активно підтримане ЗМІ (чи то з власного бажання, чи чужого. — Авт.), яке викликало нерозуміння як у православних українців, так і у православних грузинів. Подія збіглася із завершенням року Грузії в Україні та святом Соборності України. До України прибула делегація грузинських політичних діячів, з якою приїхали і епископ Христофор (Цамалаідзе) та протоієрей Василій Кобахідзе. Двоє останніх, виступаючи від імені Грузинської Православної Церкви, «співслужили» з лжепатріархом Філаретом та вступили з ним в “євхаристичне” спілкування.

Вранці 23 січня до приймальні Блаженнішого Митрополита Володимира з канцелярії Грузинської Патріархії зателефонував Високопреосвященніший Григорій, Архієпископ Потійський, після чого відбулася телефонна розмова між Предстоятелем Грузинської Православної Церкви Святішим і Блаженнішим Ілією ІІ, Патріархом-Католікосом всієї Грузії, та Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви:

«Перш за все, Ваше Блаженство, вибачте, що наші грузини приносять Вам біль, — з жалем сказав Святіший Патріарх Ілія. — Це і наш біль. Ці люди за численні порушення канонічних правил й надзвичайний непослух заборонені Нами у священнослужінні, і всі їх дії тепер і в майбутньому як священнослужителів не дійсні. Канцелярія Патріархії Вам надішле факс із цього приводу».
Невдовзі через Архієпископа Потійського Григорія канцелярія Київської Митрополії отримала таку заяву:
«Епископ Христофор (Цамалаідзе) (на початку 90-х років минулого століття під час громадянської війни в Грузії, самовільно кинувши напризволяще епархію та ввірену йому паству, виїхав за кордон. — Авт.) і протоієрей Василій Кобахідзе за грубі і багаторазові порушення рішенням Священного Синоду Грузинської Православної Церкви впродовж останніх років перебувають під забороною в священослужінні; відповідно, дії вищевказаних осіб є самовільними і неканонічними.
Грузинська Патріархія повідомляє грузинську громаду в Києві, що грузинська церква, яка відкрилася в Києві, перебуває в юрисдикції «Київського патріархату», не визнаного жодною Автокефальною Православною Церквою; відповідно ніякого відношення не має і з Грузинською Православною Церквою; що стосується служителя цього храма, нововисвяченого “священника” Николая Інасарідзе, то звершувані ним священнослужіння також являються неканонічними”.

Знаючи про любов журналістської братії до «смажених новин» не дивним, а скоріше закономірним стала поява вищевказаного «представника Грузинської Церкви» на телеекрані. Нікому ж, звичайно, не спало і на думку перевірити його документи, які б підтверджували його повноваження. А даний єпископ не має кафедрального титулу і навіть, на відміну від наших доморощених розкольників, відсутній в інформаційному довіднику «Ортодоксія».

Відомо, що «слово не горобець». Так і той, хто випускає «горобця», який розголошує неправду, стає співучасником цієї омани. Спаситель свого часу говорив Своїм послідовникам: «Горе світові від спокус, бо повинно прийти спокусам; але горе такій людині, через яку спокуса приходить» (Мф. 18, 7). Саме це, на жаль, вчинив «Канал чесних новин» — «5 канал», запросивши до своєї студії людину, яка, м’яко кажучи, трохи зіпсувала своїм виступом репутацію вищевказаного каналу в очах православних телеглядачів. Не буду сперечатися про свободу слова, до якої можуть апелювати керівники каналу, однак справжня свобода слова є лише тоді, коли є рівна можливість висловити ставлення до проблеми з обох сторін. Представників Української Православної Церкви до участі в зустрічі запрошено не було.

У зв’язку з виходом в ефір на «5 каналі» відеосюжету про співслужіння «патріарха» УПЦ-КП з представниками Грузинської Православної Церкви, Керуючий справами УПЦ Архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан звернувся до генерального продюсера «5 каналу» Ю. Стеця із роз’ясненнями.

У тексті документа, зокрема, говориться: “Українська Православна Церква висловлює свою стурбованість інформацією, яка мала місце в ефірі Вашого каналу 22.01.2006 року відносно відкриття у храмі Різдва Христового грузинської парафії та співслужіння з керівником так званого «Київського патріархату» Філаретом (Михайлом Денисенком) єпископа Грузинської Православної Церкви Христофора (Цамалаідзе) та протоієрея Василя Кобахідзе». Наводячи далі роз’яснення Грузинської Патріархії, які далеко не збігаються з коментарями «5 каналу», Архієпископ Митрофан продовжує: «Слід із жалем зауважити, що подібна псевдоінформація кидає тінь на взаємовідносини між Українською та Грузинською Православними Церквами, які завжди були і є дружніми, заснованими на принципах християнської любові... Представлена «5 каналом» інформація про те, що вищезгадана подія є ознакою виходу так званого «Київського патріархату» з ізоляції, є свідомим введенням в оману наших співгромадян... Ми звертаємося з проханням дати спростування цієї інформації, адже вона ставить Ваш канал у незручне становище і свідчить про некомпетентність коментаторів у церковних справах та їх заангажованість. Подібні коментарі спричиняють загострення міжконфесійного протистояння. Засоби масової інформації повинні надавати людям об’єктивну і правдиву інформацію».

Як не прикро, відповіді на дане звернення не надійшло. Позицію єдиної в Україні канонічно-повноцінної православної Церкви у черговий раз було проігноровано.

На тлі процесів, які відбуваються сьогодні в політичному та економічному житті держав пострадянського простору, доволі примітивним є принцип взаємовідносин, сформульований народною мудрістю: «Проти кого будемо дружити?» Не варто проектувати ці процеси на площину церковного життя. Такі «мости любові», зведені на обмані, амбіціях, не будуть міцними і рано чи пізно впадуть, завдаючи шкоду тим, хто знаходиться на них чи під ними.





 Диакон Александр ДРАБИНКО, кандидат богословия. Почему раскольнические группировки в Украине называются неканоническими
 Диякон Олександр ДРАБИНКО, кандидат богослов’я. Чому розкольницькі угруповання в Україні називаються неканонічними

 
Киевская Русь
© Українська Православна Церква
Технічна підтримка Global Ukraine