 | | |
В пробному номері тільки-но народжуваних тоді «Киевских відомостей» я першим серед усіх газетярів ризикнув повідомити таке: «Нелегкий вибір стоїть сьогодні перед українським православ’ям: хто ж усе-таки самозванець? Філарет, який не погодився з рішенням Москви? Чи Митрополит Володимир, котрий знехтував застереженнями Президента та керівництва парламенту? Вирішувати віруючим. А поки що владика Володимир, який вірить у свою місію, заявляє:
— Цей приїзд мій — не відрядження, а початок багатотрудних справ.
Чи міг він змінити свій маршрут і прибути до Києва не потягом, а, скажімо, літаком? І пастир, якого на центральн ому залізничному вокзалі зустрічали десятки тисяч віруючих і невіруючих (по один бік живого коридору — священнослужителі, по інший — міліція), твердо відповів:
— Я не припускав такої думки. Інакше мені було б соромно перед людьми, що чекали на мене в столиці України. Я не розкольник, шлях мій прямий».
У цих словах, ніби в чистому кристалі, відобразилася, переломилася, сконцентрувалася духовна і моральна сила людини, котра дістала в хрещенні ім’я мученика Віктора й під час прийняття чернечого постригу в серпні 1962-го стала Володимиром — на честь святого рівноапостольного князя.
— Він наділений багатьма дарами, і головний з них — нести єднання і мир, радість і благодать, — каже архієпископ Павел, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. — На нещодавній прес-конференції Блаженніший, який є для нас взірцем самовідданої віри і покірливості, не оминув нагоди зауважити: не відзначав би так широко своє 70-річчя, якби цей ювілей не був знаковою подією для всього нашого православ’я, що постраждало від розколу і духовного неспокою...
Перефразовуючи Григорія Сковороду, про Митрополита Володимира можна сказати так: світ шукав його і знайшов. Серця і резиденції визнаних лідерів багатьох держав відкриті для Предстоятеля Української Православної Церкви, якого величають Пастирем у Росії та Молдові, Йорданії та Швейцарії, Ізраїлі та Фінляндії, Греції та Франції... І мемуарно-біографічна книжка «Пастир», і однойменний документальний фільм, прем’єра якого відбулася минулого тижня у столичному Будинку кіно, надихають поглядом і душею звернутися до життєпису мудрого ієрарха, погортати хоча б головні сторінки його багатої повчальної Долі. Долі людини, яка мужньо пережила епоху войовничого атеїзму, коли віра вважалася небезпечним інакомисленням, а з розпадом СРСР твердо стала на захист цілісного вистражданого кредо, сформованого ще замолоду — в дисертації на здобуття вченого ступеня магістра богослов’я: «Церква — серце світу, серце Всесвіту, оскільки Господь Церкви — Господь і цього світу...»
У доленосному 1992-му, коли український єпископат готувався до Харківського архієрейського собору, щоб обрати там предстоятеля, публіцист Лариса Козик, як сама вона пригадує в одному з нарисів, провідала в Чернівцях владику Онуфрія. Поцікавилася, хто може стати главою УПЦ. Єпископ сказав: тільки Володимир (Сабодан), який був тоді митрополитом Ростовським і Новочеркаським, керуючим справами Руської Православної Церкви. «Але чому претендент з Росії? У нас що, своїх немає в Україні?» — вискочило у Лариси Козик. «А він наш, — спокійно відповів владика Онуфрій. — Народжений і вихований на землі українській...»
Його земний шлях бере початок 23 листопада 1935 року: село Марківці Хмельницької області. Добропорядна віруюча сім’я Маркіяна та Феодосії Сабоданів. У них четверо синів: Михайло (загинув у Великій Вітчизняній), Олександр (помер у 1990-му), Степан (живе на батьківщині) і Віктор, чиєму сходженню на вершину всезагального визнання передували уроки непохитної віри, генетичної доброти і всепоглинаючої жаги знань.
Сьогодні з відстані сімдесятирічного ювілею багато що бачиться крізь призму вдячної пам’яті: і як у ролі паламаря семилітнім хлопчиком схилився перед вівтарем на Благовіщення; і як пішки ходив за вісім кілометрів з Марківців у містечко Меджибож, щоб закінчити там десятирічку; і як хвилювався, коли вступав до Одеської духовної семінарії, яка проклала духовний міст до Ленінградської академії; і як 14 червня 1962-го висвятили у сан диякона, а наступного дня — у сан священика; і як після закінчення 1965-го аспірантури при Московській духовній академії був призначений ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита; і як 1966-го став заступником начальника Російської духовної місії в Єрусалимі; і як, послуживши єпископом Звенигородським, дістав призначення на відповідальний пост вікарія Московської єпархії, представника Руської Православної Церкви при Всесвітній раді церков у Женеві; і як за дев’ять років керівництва московськими духовними школами висвятив понад 500 священиків та дияконів; і як 1979-го захистив магістерську дисертацію «Еклезіологія у вітчизняному богослов’ї»; і як у 1984-му здобув статус Патріаршого Екзарха Західної Європи, а в 1987-му пірнув у море нескінченних турбот постійного члена Священного Синоду, керуючого справами Московської патріархії...
Блаженніший Володимир повсякчас повторює: життя — дар Божий. І розпоряджається ним на благо усього сущого. За безліччю Літургій не забуває маминих молитов, які досі надихають його не тільки на богословські праці (одинадцять книг), а й на складання пісень: «Ромашка белая», «Мне вспомнилась сказка», «Ангелы»...
Сьогодні Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир буде в центрі ювілейної уваги великої кількості людей — з різних міст, з близького і далекого зарубіжжя. Бо він істинний Пастир, який усім життям своїм доводить: до порожньої криниці по воду не йдуть.
Газета «Хрещатик» (№174, середа, 23 листопада 2005 року). |
