Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви
Предстоятель УПЦ 
Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Церква 
 Новини
 Історія
 Священний Синод
 Єпископат
 Єпархії
 Монастирі
 Навчальні заклади
 Офіційні видання

Київська єпархія 
 Храми Києва

Наші святині 
 Ікони
 Святі

Фотогалерея 
 Предстоятель
 Події






    Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви

Шістдесят років тому на першій седмиці Великого посту (8-10 березня 1946 р.) у Львові відбувся Собор духовенства і мирян українських католиків східного обряду (УГКЦ), який прийняв рішення про анулювання постанов уніонального Брестського собору 1596 року, про вихід з-під юрисдикції Римо-Католицької Церкви, повернення до прабатьківської Православної віри і приєднання до Вселенської Східної Православної Церкви. Чим більше часу відділяє нас від Львівського собору 1946 р., тим більш значущими виявляються його доленосні рішення. Висока оцінка постанов Собору випливає з аналізу ідеології, методів, шляхів і наслідків насадження унії.

Наше сьогоднішнє негативне ставлення до явища тієї унії базується на беззаперечному історичному факті її появи на українській землі лише через 600 років після Хрещення нашого народу. Завдяки трудам святого рівноапостольного князя Володимира, слов’яни, що раніше перебували у пітьмі поганства, були просвітлені світлом Євангелія і приєдналися до Православної Церкви, яка має неспотворену повноту розуміння Істини. Протягом майже шести століть, дією благодаті Божої, Русь в лоні Православної Церкви зростила цілий сонм святих угодників, прикрасила увесь християнський світ Золотоверхим Києвом – за історичними висловами, другим Єрусалимом, з його вічноживою християнським подвигом святинею – Києво-Печерською Лаврою – третім уділом Пресвятої Богородиці. Це є зримим виявом повноцінності спасительного шляху, яким наша Церква вводить своїх чад до Царства Небесного. Православна Церква Русі володіла повнотою Істини і Благодаті. Господь, як і в апостольські часи, примножував через неї людей, що спасаються, а отже не було жодної екклезіологічної потреби в унії з будь-ким.

Історично склалося так, що західний регіон України з XIV ст. піддавався особливо сильному ідеологічному тиску з боку представників Римо-Католицької Церкви, заповітною віковою мрією яких було навернення Русі у латинство. Це бажання було обумовлене двома чинниками. Перший – задля розширення гегемонії католицької церкви, яка переживала свій політичний розквіт, у тогочасній Європі. Другий – ці дії були викликані середньовічними переконаннями, що спасіння можливе виключно в лоні Римо-Католицької Церкви під верховенством папи. Тогочасні католики в особі римських пап цілком зневажали Православну східну („схизматичну”) віру і розглядали Руську Церкву, й український християнський народ зокрема, як об’єкт місії, якого ще не торкнулося слово Благої вісті. Нині покійний папа римський Іван-Павло II просив пробачення у християнських народів світу, зокрема в українського, за тогочасне негативне поводження його церкви, чим відповідно визнав помилкою і факт насильного впровадження унії на на західно-українських землях.

Брестську унію було підписано 1596 р. Заключення цієї злополучної для майбутнього України унії не було виявом бажання православного народу. Її було підписано лише частиною запроданців – горе-ієрархів, підтриманих частиною української знаті, що хотіла урівняння своїх прав та привілеїв у Польському королівстві нарівні з польською шляхтою.

Укладення даної унії мало за мету перш за все політичний, і вже далеко не екклезіологічний контекст – уніфікацію населення, що мешкало на теренах Речі Посполитої. Звичайно ж, унія вбачалася як перехідний етап до повної латинізації та полонізації Галичини. Перетворення українців на поляків з допомогою віри та мови проводилося «вогнем і мечем», про що красномовно розповідають численні факти, описані як в документальних хроніках, так і в безсмертних творах наших класиків. Насильницьке запровадження унії і репресії проти Православної Церкви з XVII століття стало однією з причин національно-визвольного руху.

Наслідки штучного насадження унії були катастрофічними для Православної Церкви. Православну віру було викорінено фактично на всій території, де з допомогою королівської влади вдалося закріпитися уніатам. За допомогою тієї ж влади ними було привласнено все майно Православної Церкви: храми, монастирі, ікони, церковні будинки і землі, церковне начиння, тобто все те, що православний народ жертвував Богові від своїх трудів протягом майже 600 років з часу свого хрещення. Тих, хто залишався вірним Святому Православ’ю, чекали зневажання, здирства, позбавлення громадянських, а нерідко і людських прав, жорстокі переслідування.

Насадження унії і її поступова латинізація вели до придушення та зпольщення української культури, позбавлення нашого народу його самобутності. Це породило в другій половині ХІХ ст. опір і боротьбу проти чуждої релігійної латинської культури і серед самих уніатів.

Греко-католицький журнал «Слово Боже» (ст. 143) за 1881 р. пише: «Славний душехват ксьондз Лиць в Янові забув, що він тут не в краю невірних, но в краю християн... так собі розложив таку пропаганду, що якби только в одном римськом обряді було для людей спасеніє... Такі ксьондзи мучать нашу нещасну Русь уже шестоє столєтіє... Якже інакше думати, що вся наша унія з Римом оперта на лжи і фарисействі, не на правді і любові».

Розчаруванню в унії сприяло і зневажливе ставлення римо-католицької ієрархії до уніатського духовенства, яке, незважаючи на підписання документу, так і не отримало рівних прав з латинським, а це сприймалося дуже болісно. Одночасно посилився інтерес до власної історії, яка своїми коренями сягала в Православ’я. Результатами таких пошуків і борінь стали факти повернення окремих уніатських парафій на Закарпатті, Лемківщині, а також серед українських емігрантів в Америці і Канаді в XIX - на початку ХХ ст. в лоно Православної Церкви.

Суспільний чинник завжди відігравав в історії Церкви, починаючи з моменту її зародження і до сьогодні, значну роль. Церква Христова – інституція не від світу цього, але свою спасительну місію вона несе саме в цьому світі. У всьому, що відбувається, християнин вбачає дію Промислу Божого, який навіть негативні явища та процеси спрямовує та приводить до позитивних і благих наслідків.

У першій половині XX ст. рух греко-католиків за повернення до батьківської віри набрав сили. В цей же час стрімко змінювалася політична ситуація в Європі, «перекроювалася» її мапа. У 1939 р. українські землі після майже 600-літньої перерви возз’єднується. Ніхто не може сказати, що прихід радянської влади приніс щастя і волю західним землям України. Проте хіба не є добром те, що Україна нарешті стала єдиним цілим? Ніхто не схвалює тоталітарний радянський репресивний режим, від якого постраждала мало не кожна українська родина. Проте, ніхто, володіючи здоровим глуздом, не заперечить, що для України є щастям, позбавлення її рабського ярма фашистської Німеччини руками радянських військ-визволителів.

Не варто торкатися тих політичних обставин, за яких відбувалися згадувані нами процеси 60-літньої давнини. Про них говорено і написано дуже багато. Залишимо їх на суд Божий. Проте і вбачаймо в них дію всеблагого Промислу Божого.

Зрозуміло, що радянська влада намагалася реалізувати свою політику в Галичині. Для цього вона використала давнє і щире бажання більшості уніатів возз’єднатися з Православ’ям. В цілому, радянський режим вважав греко-католицизм своїм ідеологічним ворогом, оскільки його провідники підтримали фашизм. Тому уніатський єпископат був заарештований, а духовенству рекомендували приєднуватися до Православної Церкви. Не будемо навіть сперечатися про законність таких методів. Це тільки єзуїти свого часу говорили: «Finis sanctificat media» («Мета виправдовує засоби»).

Так чи інакше, у 1946 році під головуванням протопресвітера Гавриїла Костельника – найбільш відомої особистості та чільника руху за відродження Православ’я початку ХХ ст., був проведений собор духовенства УГКЦ, на якому була скасована постанова уніатського Брестського собору 1596 року про приєднання до Риму і було прийняте рішення повернутися в лоно Православної Церкви. З числа уніатського кліру приєдналося 997 осіб, відмовилося — 273. У відсотковому співвідношенні кількість бажаючих приєднатися до Православ’я становила 78% від загальної кількості греко-католицького духовенства. У роботі Собору взяли участь 216 делегатів священиків із правом голосу і 19 мирян-гостей.

Після возз'єднання з Православ'ям майно УГКЦ було передано державою в користування Руській Православній Церкві. Слід мати на увазі, що Православній Церкві були передані в користування матеріальні цінності, які раніше були насильно відібрані в неї уніатами за військової підтримки Польської корони. Серед переданого були храми, побудовані православними ще до впровадження унії, і землі, що знаходилися у власності Православної Церкви до події 1596 р.
Сьогодні активізуються спроби очорнити діяння Львівського собору 1946 р., який виставляють за акцію атеїстичного режиму по знищенню Греко-Католицької Церкви в Галичині за сприянням православних. Уніати змальовуються як невинні жертви, а православні — як посібники та знаряддя безбожної влади. Штучно створюється ситуація, в якій православні ставляться в положення тих, хто змушений виправдовуватися за злочини, яких не чинили. Хіба це не наруга над Матір’ю Церквою, багряниця якої рясно просякла кров’ю її чад — мільйонів мучеників і сповідників за Христа! Не Греко-Католицька Церква наповнювала концтабори Сибіру в криваві 20-ті, 30-ті, не її діти мільйонами пухли від голоду в 33-му. Не її «останнього попа» обіцяли показати у 80-му по телебаченню. То чи ж має вона сьогодні моральне право дорікати Церкві, яка в повоєнний час, прийнявши в своє лоно греко-католиків, врятувала їх від тотального фізичного винищення, зберегла, наскільки це було можливим, її храми і майно, зробила можливим її повноцінне церковне життя, виховала в своїх школах декілька поколінь духовенства.

Чорною невдячністю відплатили за це на початку 90-х років минулого століття уніати, проявивши своє справжнє лице. При бездіяльності, а здебільшого і прямому потуранні місцевої влади у Галичині було розгромлено православні єпархії. Зривалися богослужіння та силоміць захоплювалися храми. Греко-католицьке духовенство ногами вибивало Царські врата в наших іконостасах, псувало антимінси, в яких покоїлися частки святих мощей мучеників за віру Христову, розсипало та топтало ногами Святі Дари, що покоїлися на престолах наших церков. Чи мають такі засоби «відновлення історичної справедливості» моральне виправдання — судити Господу Богу.

Українська Православна Церква ніяким чином не виправдовує тих історичних обставин та засобів тоталітарної радянської минувшини, за яких проводився Львівський собор 1946 р., однак вона як і раніше анафематствує сьогодні, в Неділю Торжества Православ’я, беззаконні діяння, що мали місце в Бресті 1596 року та проголошує вічну пам'ять захисникам Православ'я і просить їхніх молитов перед Престолом Божим про утвердження Православ'я в нашій багатостраждальній Батьківщині.





 Журнали засідань Священного Синоду Української Православної Церкви від 9 лютого 2006 року
 Журнали засідань Священного Синоду Української Православної Церкви від 9 березня 2005 року
 Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до Президента України В.А.Ющенка
 Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви
  Журнали засідань Священного Синоду Української Православної Церкви від 10 листопада 2005 року
 Журнали засідань Священного Синоду Української Православної Церкви від 26 липня 2005 року
 Засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 28 грудня 2004
 Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до народу України
 Засідання Священного Синоду від 26 липня 2004 року
 Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до духовенства та мирян у зв'язку з майбутніми виборами Президента України
 Послання щодо ідентефікаційних номерів
 Засідання Священного Синоду12 березня 1998 року.
 Тимчасові члени Священного Синоду
 Постійні члени Священного Синоду
 МИТРОФАН Архієпископ Переяслав-Хмельницький
 НИКОДИМ Митрополит Харківський і Богодухівський
 ОНУФРІЙ Митрополит Чернівецький і Буковинський
 АГАФАНГЕЛ Митрополит Одеський і Ізмаїльський

 
Киевская Русь
© Українська Православна Церква
Технічна підтримка Global Ukraine