Предстоятель УПЦ 
Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Церква 
 Новини
 Історія
 Священний Синод
 Єпископат
 Єпархії
 Монастирі
 Навчальні заклади
 Офіційні видання

Київська єпархія 
 Храми Києва

Наші святині 
 Ікони
 Святі

Фотогалерея 
 Предстоятель
 Події






 Архієпископ АВГУСТИН.   З історії заснування Галицької і Львівської архієрейських кафедр

Єпископська кафедра в Галичині виникла в XII столітті. Однак щодо точнішої дати заснування Галицької єпархії існують різні думки.

Деякі автори (див., наприклад, Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси X-XIII вв. М.: "Наука". 1989) вважають, що єпископська кафедра на території Галичини вперше була заснована в м. Перемишлі за часів князя Володаря Ростиславича (1117-1128 рр.). Про перенесення єпархіального центру з Перемишля в Галич згадував в своїй "Истории Российской" Татищев, посилаючись, найімовірніше, на втрачені джерела. Переїзд єпископа з Перемишля в Галич, ймовірно, був пов'язаний з тим, що останній став столицею об'єднаного Галицького князівства і його значення в церковному житті Західної Русі значно зросло. Проте згодом, між 1205 і 1211 рр., самостійна Перемишльська єпископія Руської Церкви була відроджена.

Галицька єпархія Київської митрополії вперше згадується в літописних джерелах під 1156 р., коли Галицьким архієреєм був Козьма (ПСРЛ. Т. 25. С.63). Однак літописець нічого не повідомляє про заснування Галицької кафедри. Можна вважати, що Козьма не був першим Галицьким владикою. Я.Н.Щапов вважає, що Галицька єпископія була заснована незабаром після того, як Галич в 1141 р. став стольним містом об'єднаного Володимирком Володаревичем князівства. Дане припущення знаходить своє підтвердження в списку Галицьких архієреїв, котрий наводить за латинським рукописом XVIII ст. Є.Є.Голубинський: в ньому першим єпископом Галича названий Олексій, тоді як про Козьму згадано лише в якості його наступника (Голубинский Е.Е. История Русской Церкви. М.,1902. Т.1, 1-я пол. С.694).

В 2-й половині XII - XIII стт. Галицька єпархія продовжувала існувати в якості єпископії, підпорядкованої Предстоятелю Руської Церкви - митрополиту Київському.

Самостійною митрополією, незалежною від Київської і безпосередньо підпорядкованою Патріарху Константинопольському, Галицька кафедра стала близько 1302-1303 рр., після того, як свят. Максим, митрополит Київський і всієї Русі, переніс в 1299 р. свою резиденцію з ущент пограбованого татарами Києва до Володимира на Клязьмі. Вибір Максима, напевне, диктувався прихильністю Володимир-Суздальських князів до Православ'я на противагу прозахідним настроям Галицьких князів.

Рішення Максима було пов'язано з тим, що Київ у черговий раз був розгромлений монголами. Під 1300 р. Лаврентіївський і Ніконовський літописи повідомляють: "...митрополит Максим, не терпя татарскаго насилiя, оставя митрополью и збежа ис Кiева, и весь Кiев разбежался; а митрополит иде к Бряньску, и оттоль иде в Суждальскую землю, и со всем своим житьем и с крылосом".

Галицько-Волинські князі, які були суперниками з князями Володимир-Суздальськими, були дуже незадоволені починанням митрополита Максима. Вони добре розуміли, що переїзд Київського Першосвятителя у Володимир підніме авторитет князів Північно-Східної Русі. Змиритися з цим заради єдності Русі, якщо не політичної, то хоча б церковної, не дозволяли перебільшені амбіції владик Галичини, які з часу Данила Романовича носили титул "королів Руських", що було подаровано йому Римським папою. Галицькі князі боялися, що митрополит Київський і всієї Русі після переїзду на Північ потрапить у залежність від Володимиро-Суздальських князів. В результаті це спровокувало князя Юрія Львовича Галицького (князював в 1301 - 1316 рр.) почати турбуватися про створення в Галичі власної митрополії, незалежної від Києво-Володимирської. Як зазначає Е.Е. Голубинський з посиланням на А.С. Павлова, який вивчив візантійські джерела XIV ст., зусилля Юрія Галицького увінчались успіхом в 6811 р. від Створення світу (тобто в 1302-1303 рр. від Р.Х.) при імператорі Андроніку II Палеолозі Старшому і Константинопольському патріархові Афанасії: Галицький єпископ отримав титул митрополита (Голубинский Е.Е. История Русской Церкви. М.,1902. Т.2, 1-я пол. С.97). Голубинський зазначав, що пізніші галицькі джерела називали першим Галицьким митрополитом Ніфонта, в юрисдикції котрої опинилися 6 єпархій Руської Церкви: Галицька, Перемишльська, Туровська, Володимир-Волинська, Луцька і Холмська. Однак новоутворена митрополія, вперше порушивши єдність Руської Церкви і створивши вкрай небезпечний прецедент, проіснувала дуже недовго. В 1305 р., майже одночасно з кончиною св. Максима, Ніфонт помер, а з ним до певного часу припинила своє існування і Галицька митрополія.

Князь Юрій Львович намагався домогтися призначення на Галицьку митрополію Петра, ігумена Ратського монастиря на Волині, якого з цією метою було направлено до Константинополя в якості наступника померлого Ніфонта. Одночасно великий князь Володимирський Михайло Ярославович Тверський теж відрядив до Царгороду свого кандидата в митрополити - ігумена Геронтія, який мав замінити покійного свят. Максима на митрополії Київській. Але в Константинополі вирішили виправити помилку, допущену з заснуванням незалежної Галицької митрополії, бо побачили згубні наслідки поділу Руської Церкви. Ті ж імператор Андроник II Палеолог і патріарх Афанасій скасували Галицьку митрополичу кафедру і знову понизили її до ступеня рядової єпископії в складі митрополії Київської і всієї Русі. Тому в Царгороді був поставлений лише один митрополит для єдиної Руської Церкви. Більш гідним вважали свят. Петра. Крім того, його призначення на чолі Руської Церкви повинно було компенсувати Галицькому князю втрату власної митрополії. Однак Петро після свого призначення і повернення на Русь осів не в Галицькому князівстві, а у Володимирі. В останні роки життя св. митрополита його резиденція знаходилась в Москві, що в значній мірі послужило становленню цього нового державно-політичного центру Північно-Східної Русі. Знову, як і у випадку з Кирилом II, уроженець Галичини стає союзником князів Північно-Східної Русі. На відміну від Галицьких князів, які турбувалися лише про інтереси свого князівства і за котрі вони готові були поступитися навіть православною вірою, митрополити-галичани Кирил і Петро виступають в якості ревних поборників єдності Русі і Руської Церкви.

Закономірно, що за час правління митрополита-галичанина Петра спроб відновити Галицьку митрополію не було. Але вже при наступнику свят. Петра - митрополитові Феогностові - Галицькі князі знову мали намір домогтися митрополичої гідності для Галицького єпископа. На формування подібних прагнень, ймовірно, вплинула вжита великим князем Литовським Гедиміном спроба створення окремої Литовської митрополії. Митрополит Київський і всієї Русі Феогност досить скоро зумів домогтися відміни Литовської митрополії. Разом з тим, Галицькі князі вже в останні часи існування свого князівства знову досягають своєї мети - патріарх Константинопольський Ісайя вдруге відкриває Галицьку митрополичу кафедру при останньому князі з дому галицьких Даниловичів - Юрії II Андрійовичі (1324-1336). В 1331 р. під актами Константинопольської патріархії ставить свій підпис новий митрополит Галицький Федір. Голубинський вважав, що відновлення Галицької митрополії було ініціативою не слабовільного Юрія, а його тестя - Гедиміна Литовського, - у державі котрого митрополія була незадовго до цього закрита [10]. Гедимін не припинив спроб відірвати своїх православних підданих від Москви. Тим більше, що Литовський князь, очевидно, після завоювання більшої частини Волині планував підкорити собі й Галичину.

Свят. Феогност енергійно взявся за справу ліквідації Галицької митрополії. В 1330-1332 рр. він побував у західних областях Русі. Тут митрополит Київський за участю майже всіх західноруських архієреїв - Володимир-Волинського, Холмського, Перемишльського, Галицького і Полоцького - поставив єпископів Новгородського і Тверського. Тим самим він підтвердив свою юрисдикцію над усією Руссю. Звідси, з Волині, Феогност відправив до Константинополя послів з вимогою ліквідації митрополії Галича. В 1332 р. він з цього приводу особисто прибув до Царгорода і домігся свого: митрополит Галицький знову був понижений до ступеня простого єпископа і був змушений підкорятися свят. Феогносту.

Як зазначає Голубинський з посиланням на акти Константинопольської Патріархії, близько 1337-38 рр. єпископ Галицький знову приходить у Царгород і, скориставшись розрухою у Візантії, домагається свого затвердження митрополитом. Цьому немало сприяли суперечки про фаворське світло, які велись між прихильниками св. Григорія Палами і Варлаама Калабрійського. Швидше за все, патріарх Іоан XIV, прихильник Варлаама і його раціоналістичної теорії, відкрив знову митрополію в Галичі, щоб дошкулити ісіхасту Феогносту. Крім того, тут міг позначитися і вплив Риму: не зумівши ввести унію при Данилові Галицькому, латиняни не могли не розуміти, що поступовий відрив Галичини від Русі в церковному відношенні сприятиме подальшому її переходу в католицизм. Схожу схему Ватикан у майбутньому ще не раз використовує на Заході Русі. Вплив католицизму в Галичині в 1330-40-х рр. дуже зріс. Цьому значно сприяв останній самостійний Галицький князь Юрій III. Він був нащадком Даниловичів з боку матері - княжни Марії, правнучки Данила Галицького. Батьком Юрія, який раніше в католицизмі мав ім'я Болеслав, був польський князь Тройден Мазовецький. Болеслав перейшов у Православ'я заради наслідування Галицького князівства після смерті останніх прямих нащадків династії Даниловичів. Однак в душі Болеслав-Юрій залишався все тим же католиком. Він наводнив Галичину поляками, чехами і німцями, привів ксьондзів і католицьких монахів, відверто зневажав усе руське. Це, зрештою, коштувало йому життя: близько 1339 р. Болеслава-Юрія отруїли змовники-бояри. В 1340 р. Галичина була захоплена королем Польщі Казимиром III Великим. Але утримувати нові землі король не зміг: піднялось антипольське повстання. Потім майже ціле десятиріччя за право володіння Галичиною знову воюють різні угруповання бояр, дехто з яких в гонитві за владою вступає в тісний союз з поляками і угорцями. В час цієї смути і була знову створена Галицька митрополія.

До складу Галицької митрополії (відкритої уже втретє) увійшли єпархії на території Галичини і Волині, а також землі Литовської Русі, підвладні Ольгерду, зокрема: Володимир-Волинська, Холмська, Перемишльська, Луцька, Туровська і Полоцька єпископії. Свят. Феогност знову протестує проти нового поділу Руської Церкви. Митрополита підтримав князь Московський Симеон Гордий, син Іоана Калити. Проте домогтися успіху Київський митрополит зумів лише після того, як у Константинополі до влади в 1347 р. прийшов імператор Іоан Кантакузен, а патріархом став паламіт Ісидор Вухір. Вони відмінили рішення про відкриття Галицької митрополії. Особливим хрисовулом імператор, а потім і патріарх ствердили на вічні часи непорушність єдності Руської Церкви. Галицька митрополія називалася в цих документах нововведенням, яке порушує звичай. Послання з викладом питання про ліквідацію Галицької митрополії були відправлені до Москви Симеону Гордому і Феогносту, а також Любарту в Луцьк. Останнього просили в майбутньому вважати своїм єдиним митрополитом Феогноста. Смута знову вляглась. А сам митрополит Феогност приїздив на Волинь для вирішення церковних справ.

У II половині XIV ст. король Польщі Казимир III Великий остаточно приєднав до своїх володінь Галичину і частину Волині. На цій підставі король вимагав відновлення Галицької митрополії, незалежної від юрисдикції святителя Олексія. При цьому, посилаючи в Константинополь на затвердження в митрополити Галицькі свого кандидата - Антонія, - Казимир стверджував, що це необхідно заради блага його православних підданих, оскільки справи церковні в Галичині стали занепадати. Це було природнім наслідком випробувань, яких зазнала Галицька земля: спочатку вона потрапила під владу Угорщини, а потім увійшла до складу католицької Польщі і була практично ізольована від усієї іншої території Русі. Казимир лукаво зображав себе захисником інтересів православних галичан і вимагав відновлення "історичної справедливості", посилаючись на те, що Галицька митрополія існувала ніби-то "споконвіку". Насправді Казимир і католицьке духовенство домагалося відділення Галицької митрополії від Руської Церкви, переслідуючи абсолютно інші цілі: відірвати галичан від Русі як у політичному, так і в церковному відношенні, щоб полегшити їх подальший перехід у католицизм і полонізацію. Свої вимоги до Константинополя король підкріпляв немарною погрозою - у випадку нехтування його побажань король пообіцяв насильно навернути всіх православних галичан у католицизм. Очевидно, цей аргумент був вирішальним. В 1371 г. Антоній був поставлений митрополитом Галицьким. У його юрисдикцію увійшли, окрім Галича, єпархії Володимир-Волинська, Перемишльська і Холмська.

Незабаром після відродження Галицької митрополії у Галицькій Русі почались нечувані раніше гноблення православних. В 1376 р. в Західній Русі були утворені Львівська католицька архієпископія і три єпископії. В 1381 р. тут монахами-домініканами була створена інквізиція. При Ягайлі в деяких місцях Галичини в православних стали відбирати їхні храми, котрі переосвячували в костели. Наприклад, схожа доля спіткала кафедральний собор у Перемишлі, побудований ще Данилом Галицьким. Православні все більше стали піддаватися дискримінації. Особливо важким було становище селян на землях, що стали належати панам-католикам. У містах повсюди вводилося Магдебурзьке право, яке також обмежувало права православних руських ремісників, котрі не могли бути прийняті в цехові об'єднання. Навіть православній аристократії було дуже обмежено доступ до двору і державних посад, що тягнуло за собою поступовий перехід галицьких бояр у латинство.

Митрополит Кипріян, який об'єднав під своїм началом Литовську і Московську митрополії в єдину Руську Церкву, спробував знову домогтися ліквідації Галицької митрополії. Проте йому так і не вдалося прийняти під свій омофор Галицьку Русь. Тут митрополитом продовжував залишатися Антоній (1371-1391 рр.), якого поставив Казимир Великий. Після його кончини кафедра Галицька близько двох років була вакантною, і, ймовірно, в той час Кипріян зумів перевести в свою юрисдикцію раніше підпорядковані Галицькому митрополиту єпархії- Холмську і Володимир-Волинську, - як такі, що відносяться до Литви, а не до Польського королівства. Однак, кафедри Галицька і Перемишльська були передані Ягайлом у правління Луцького єпископа Іоана. Останній звернувся за призначенням на Галицьку митрополію в Царгород, але туди ж прийшла скарга на нього від Кипріяна, бо Іоан продовжував залишатися єпархіальним архієреєм в юрисдикції митрополита Київського і всієї Русі. Іоан, якого звинувачували в багатьох негідних вчинках, втік з Константинополя. Луцької кафедри Кипріян його позбавив, але в Галичині, незважаючи на відлучення, накладене патріархом, Іоан продовжував керувати усіма церковними справами владою, отриманою від короля Владислава. Митрополитом Іоан, ймовірно, так і не став, але і усунути його Кипріян не зміг до своєї смерті. Лише наступник Кипріяна Фотій зумів домогтися ліквідації Галицької митрополії і повернення її під свій омофор.

У подальшому на території Галичини управління православними парафіями здійснювалося намісником, якого призначав митрополит Київський і всієї Русі. Після остаточного поділу Руської Церкви на дві митрополії - автокефальну Московську і Києво-Литовську в юрисдикції Константинопольського Патріархату - право призначення намісника в польську Галичину зберегли за собою першоієрархи Західної Русі. Посилення національного і релігійного гноблення в Галичині призвело в 1509 р. до того, що польський король Сигизмунд I відібрав у митрополита Йосифа II Солтана право призначати свого намісника в Галичину і передав його Львівському римо-католицькому архієпископу, незважаючи на повну абсурдність цього кроку не тільки в релігійному, але і в юридичному плані. Король-католик відверто оголосив у своїй грамоті про мотиви, котрими він керувався, виносячи дане рішення: Сигизмунд зазначав, що робить це для того, щоб легше навертати в католицизм "схизматиків", як він називав православних. Правда, король Польщі, застосовуючи неприховано антиправославне рішення, лицемірно супроводжував його грамотою митрополиту Йосифу, котрою він дозволив Предстоятелям Православної Церкви Західної Русі віднині іменуватися титулом "Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі".

Після того, як Київський митрополит фактично втратив контроль над православними парафіями Галичини, православне населення цього регіону починає рішучу боротьбу зі спробами Львівського латинського архієпископа використовувати набуте ним право для подальшого розширення католицького прозелітизму в Західній Русі. Православні віруючі кожного разу намагалися провести на посаду намісника такого кандидата, який би відстоював їх віру від зазіхань з боку католиків. Протягом трьох десятиліть продовжувалось це протистояння. Його наслідком стало призначення в 1539 р. останнього з митрополичих намісників - архімандрита Макарія Тучапського - в єпископський сан. Єпархіальним містом нового владики став Львів. При цьому Макарій отримав титул "єпископа митрополії Галицької, владики Львівського і Кам'янець-Подільського". Таким чином, новоутворена Львівська єпархія de facto і de jure стала повноправною правонаступницею древньої Галицької митрополії.

Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви
архієпископ Львівський і Галицький Августин






 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН. Духовно-пастирська робота у збройних силах в умовах їх реформування
 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН. Про соціальну роботу з засудженими
 Архиепископ Львовский и Галицкий АВГУСТИН. "Церковь должна помогать государству решать социальные вопросы"
 Архієпископ АВГУСТИН. Головні проблеми сучасних церковно-державних відносин
 Архиепископ Львовский и Галицкий АВГУСТИН. Православная молодежь в условиях современной глобализации
 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН. "У жертву Богові треба приносити все найкраще,
 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН. "Я ще не втратив здатності сидіти за штурвалом літака"
 Архиепископ АВГУСТИН. Роль Церкви и общества в духовном и нравственном возрождении военнослужащих
 Архієпископ АВГУСТИН. Православний погляд на війну і мир.
 АВГУСТИН Архієпископ Львівський і Галицький

 
Киевская Русь
© Українська Православна Церква
Технічна підтримка Global Ukraine